Меч Арея
Шрифт:
— Княже!.. Княже Богдане!..
Гатило спав одягнений i негайно виглянув. Оддалiк стояло двоє можiв. Один був у скоряному шоломi воя руського. Богдан запам'ятав його ще з битви Каталаунської. Тодi хтось гукнув: «Стережися, княже!..», й вiн пiдсвiдоме нахилив голову, важка кована дубиняка прохурчала над ним i влучила в сього воя, певно, русича-земляка. Другий був о тих самих лiтах, зовнi несхожий на воя, а скорiш на смерда. Його похмуре збуджене лице когось нагадувало Богдановi, та вiн не знав, де бачив i звiдки знає його, й спитав ратного можа:
— Яку надобу маєш?
Сторожа,
— Не признаєш, княже?
Й тiльки тодi Гатило раптом упiзнав його похмурий погляд. Се був смерд з Городища пiд Бiлгородом.
— Упiзнав єсмь, – вiдповiв князь – Кличешся Людотою. Добре пам'яття маю.
— Я також маю, – вiдповiв Людота. – їв бо-м тобi землю, ротi ходивши.
Вiн розв'язав довгий згорток ганчiрки, який тримав пiд пахвою, глухо брязнуло залiзом об залiзо, й писнуло срiбне рукiв'я меча.
— Вiзьми, княже Гатиле, сей меч i вдар ним камiнь дикий.
Гатило взяв i покрутив його в руках:
— Для чого?
— Вдар!
— Намислив єси чари якiсь?
— Нi.
— То для чого ж?
— Удар! Осе тобi й камiнь.
Людота, вже мало схожий на того безвусого ковальчука, якого вперше й востаннє бачив Гатило лiт тому з двадцять п'ять, принiс важезну каменюку, що вросла була в землю неподалiк Гатилової полотки, й гупнув нею перед самi ноги князевi:
— Вдар!
Здогад кольнув Гатила по серцi, й вiн подивився на меч у своїй руцi. Довге лезо мало посерединi гарний рiвний хребець i лищало проти вранiшнього сонця ясними гранями. Залiзне вруччя було виздоблене кованим срiблом iз золотими посмугами. На булавицi горiв полум'ям ясний камiнь-кривавець.
— Удар! – сказав знову Людота. Тодi зозирнувся. Навколо посходилося душ iз двадцять боляр i можiв, якi з бiсиками в очах стежили за незвичайною пригодою. Коваль раптом сказав: – Або ж нi, не вдаряй! Дай котромусь можевi, хай ударить.
Вiн недбало забрав меч iз Гатилової руки й дав його Войславовi.
— На зуперша ти, боляринеї Вдар сей дикий камiнь.
— А як зламлю? – засмiявся велiй болярин Войслав.
— Ударяй!
Турицький вельмiж блимнув на Гатила, тодi на зiбраних i простяг руку.
— Лiпий меч… Вельми лiпий… Але ж йой!
Вiн зважив його на дiсницi й задумливо похитав головою. Тодi пiдняв мечило й гахнув ним об гранiтний кругляк – тiльки iскри зашкварчали.
— Вдар ще, – сказав Людота-коваль. Войслав розчепiрив ноги, пiдняв меч обома руками й аж хекнув.
— Ану, ти, – мовив Людота, подаючи важку оружину здоровезному воєвi.
Той двiчi вдарив мечем, i за другим разом сталеве лезо мало не випорснуло йому з рук.
Людота подав Гатиловi:
— Вдар, княже, тепер ти.
Гатило, звеселiвши, поплював на руку, замахнувся й кресонув раз i вдруге. Iскри сипонули з дикого каменю джмелями. Людота гукнув:
— Розiйдiться!
Люди позадкували, Гатило вдарив утретє, й почувся жалiбний дзвiн. Пiвмеча вiдбилось i загрузло кiнцем у землю. Князь Богдан потримав уруччя й кинув його додолу, зневажливо блимнувши на коваля.
— Пожди,
княже Гатиле, – стримано мовив Людота, бо той уже зробив крок до своєї полотки з прапорцем на версi. – Тепер ось осей.Вiн дiстав з ганчiрки iнший меч i пiднiс Гатиловi, тримаючи обома руками.
Великий князь київський узяв оружжя. То був меч зовсiм непоказний, як перший, чорне вруччя хрестом мало старi мiдянi колодочки. Навiть булавицi не мав. Єдине – був довший i ще важчий за того. Темне лезо меча вiдливало взорочними дорiжками, якi крутились, i закручувались бубликом, i знову розплiталися по всьому полотнi металу.
— Вдар, – сказав Людота.
Гатило подивився на невищерблене лезо, махнув рукою й ударив. Меч вiдскочив од каменя набiк. Богдан узяв його мiцнiше й знову вдарив. Сердитi джмелi гранiтних iскор полетiли вусiбiч, а князь рубав i рубав дикий валун. Люди помалу сходилися колом i стежили з затамованим подихом.
Гатило спинивсь i здивовано роздивився меч. На лезi не було жодної щербини. Камiнь же, дикий камiнь бiлiв порубинами.
— Що правиш за нього? – спитав Гатило, втерши пiт, який виступив йому на чолi вiд раптового хвилювання. Людота-коваль тихо вiдповiв:
— Нiчого.
— Речи, що правиш! – у нестямi вигукнув князь. Але Людота вiдповiв так само тихо:
— Нiчого. Маємо з тобою давнi вири.
— То дурне, – мовив Гатило. – Речи – й я дам тобi золота, й серебла, й камiнцiв-кривавцiв, скiльки здужаєш пiдняти.
— Людський живiт[36] важить бiльше за все твоє золото, княже Гатиле. Забув єси? Ходив єсмь ротi тобi, землю-м святу їв.
Гатило якось по-страдницькому глянув на коваля й, зiтхнувши, сiв на порубаний дикий камiнь, тримаючи мiж колiньми однобокий старий меч.
— Де здобув єси його?
Людота вiдступив на крок i глухо проказав:
— Пощо питаєш, княже? Ходив єсмь пасти корову, й наступила ратицею, бо стирчав iз землi. – Людота похмуро засмiявся, тодi дивним поглядом виважив князя. – Се є той меч, о котрiм я землю-м тобi їв. А було те лiт тому двадесять i шiсть.
Натовп окiл князя та коваля рiс i рiс, але стояла така тиша, що чути було, як важко сопе Гатило, поринувши в думки. Людота-коваль натяг смушеву шапку на самi вiчi, пiдiбрав обидва вламки перебитого меча, загорнув їх у свою ганчiрку й пiшов. Його земляк Лосько, княжий мiж iз рукою на перев'язу, мовчки подався за ним, i люди розступились перед ними, як не розступалися навiть велiїм болярам. I тiльки чути було захоплений шепiт: «Коваль з Городища пiд городом Києвим… Юрiв меч… Юрiв меч…»
А Людота зiйшов у берег, одв'язав маленьку лоддю й вiдштовхнувся. Вода пiдхопила його й понесла вниз.
Той меч дався Людотi нелегко. За нього вiн узяв велiй грiх на душу, який чи й подарують йому коли-небудь Бог, i Дажбог, i Дана, й Перун, i Морана, й iншi кумири, яким чинять требу русини. Хiба що заступиться Юр Усепобiдник…
Людота викував за сi двадцять шiсть лiт одинадцять мечiв. Йому допомагав i коваль Стоян, поки живий був. Перший меч вищербився ще на ковадлi, другий теж дав ледь помiтну трiщину, й Людота пошпурив його в залiзяччя за мiхами. Третiй пощербився на твердому тисовому деревi, четвертий на дикiм каменi…