Меч Арея
Шрифт:
Гатило глянув на геть розгубленого Лева Першого. Папа не здобувся й на словi, щоб вiдповiсти бодай що-небудь, лише дивився на нього страдницькими очима. Тодi Богдан устав, i погляд його зустрiвся з поглядом Юсти-Грати Гонорiї. Повiки в неї майже не блимали, вуста напiврозтулились, наче вона збиралася щось повiдати Гатиловi, та раптом забула, що саме. Гатило встав i рiшучим кроком подався до своєї полотки, слiдуваний усiма князями та вельможами. Годой уже в полотцi спитав:
— Що дiяти з ними, княже? Прогнати, чи хай сидять?
— А нiчого, – вiдповiв Гатило. – Сподобають
Годой пiшов до папи римського, який i досi стояв, не знавши, куди йти й що дiяти.
Войслав питався Гатила про iнше:
— Не повiдав єси, що чинити з отимо, – вiн кивну крiзь стiну полотки, мавши на оцi римськi дарунки. Гатило сказав:
— Хай забирають yсn'ять.
— Що?!
— Те, що-с чув.
Повернення iмператорових дарункiв зовсiм осмутило папу Лева Першого. Се могло означати тiльки те, що воно й означало, й сол Валентинiвна втратив рештки надiї. Аттiла вирiшив добити Рим, i тут уже нiяка сила неспроможна була спинити грiзного цiсаря гунiв, проти якого навiть Александр Македонський видавався зеленим отроком.
Гатило знав, що зараз дiється в душах латинських, i не робив жодної спроби, щоб не те що втiшити, а бодай якимись лукавими словесами розважити їх. I його не дуже здивувало, коли Войслав з'явився в його полотцi з новиною:
— Придибав той Лев…
— Для чого?
— Не рече…
Гатило подумав, але врештi вирiшив прийняти римського сла.
— До… Вишати, – мовив князь i, востаннє глянувши на сина Юрка, який тихо сопiв носом, подався в той бiк, де стояв намет загиблого побратима.
Намет був багато кращий за його власний: з гарного товстого сукна, бiленого сiркою, обтягнений знадвору блакитним шовком. Долiвку встреляв чудовий мараканд-ський килим, який увiбрав у себе всi барви райдуги. З одного боку стояло м'яке вузеньке ложе, вкрите золотавою паволокою, навпроти ще одне – цупке, для сидiння, зi срiбнотканої коприни[32]. Навпроти входу здiймалося на бронзовому тринозi невелике писалище, де ябедники за життя Вишати складали ябеди в усi кiнцi Руської iмперiї та цiлого свiту.
Гатило сiв на твердому сiднику, й у сей час увiйшов папа. Леон Перший був уже без тiари й золотих рiз, i се пiдкреслювало самочиннiсть його вiдвiдин. Великий князь київський недбало вказав йому на лiжко пiд протилежною стiною шатра, й глава християнської церкви, спершу глибоко вклонившись, несмiливо сiв. Тепер мiж ними був тiльки гладенько виструганий стовпець, приздоблений бронзовими та срiбними квiтами, й на кiлочку того стовпа, що зсередини пiдтримував шатро, висiла ратна справа старого конюшого. Богдан Гатило подивився на сумний вид папи римського й приготувавсь вислухувати довгi й докучливi молiння.
— Хайре! – сказав Гатило зумисно грецькою мовою, бо Лев прийшов без тлумача, викликати ж Костана просто не хотiлося. – Калiмера[33].
— Хайре, кiрiє базилеє[34]… – вiдповiв здивовано папа, й се означало, що вiн теж знає грецьку. – Ти мовиш по-еллiнському? Зодкуду?
— Давня пригода є то, – вiдповiв з неохотою Гатило, бо коли розмова переходить на таку колiю, має затягтися до пiвночi. Вiн же почував себе не дуже
добре, й хотiлося побути самому.— Не вiд себе прийшов єсмь, – почав Лев Перший, i в тому не було нiчого дивного, бо вiн i ранiше виступав од iменi Валентинiана.
Гатило сказав:
— Вiдаю.
Папа допитливо глянув на нього з-поза Вишатиного шолома та щита з рiзницею й мечем. Гатило теж дивився на нього й думав, що смерть його друга ввесь час стоятиме мiж ни i сим сивим латинином.
— Не вiд себе, а вiд сестри iмператорової. Се вже було геть несподiване, й Гатило перестав крутити на кулацi свiй довгий цупкий оселедець.
— Яку хiть має високорiдна сестра iмператора римського?
По-грецькому в Гатила виходило не дуже вправно, та вiн мало й уваги звертав на се – стiльки лiт минуло вiдтодi й стiльки зим, i весен, й осеней…
— Порфiророджена Юста… – папа римський насилу вимовив те, що мав сказати, – …простягає тобi руку свою.
— Тож як? – пойнявся здогадом Гатило.
Лев Перший уточнив, бо головне було нарештi сказане:
— Руку свою й серце.
Великий князь київський засмiявсь, але не так, як сьогоднi вдень, а зневажливо, не дбаючи про те, образить се римського сла чи не образить.
— Я-м читав колись вашу книгу християнську, – сказав вiн, раптом посерйознiшавши. – Там є така дiва Есфiр, яку вiддали перському цiсаревi, щоб не зайняв люд iзраїльський.
— Читав єси книги святi?! – мовив уражено Лев.
— Читав єсмь, але-м не взяв хреста собi в пазуху. Нiчого з того не буде, – вiдповiв Гатило. – Бо в тому вашому писаннi сказано й инче: «Горе тобi, Вавiлоне. городе крiпкий!» Видиш, як запам'ятав єсмь оте ваше юдейське письмо. – Й додав удруге: – Нiчого не вийде, Леоне. Так i речи сестрi тiй iмператоровiй Валентинiановiй.
— Кiрiє базилеє! – Лев Перший аж устав з ложа. – Але в письмi святому речено й не таке. В своєму посланнi самарянам апостол Павел мовить: «Хочу п'ять слiв рiкти розумом своїм, анiж цiлу копу – язиком». Не сердься, кiрiє…
— Кало[35], – вiдповiв Гатило. – Та не сердься й ти, Леоне. Не згадаю, котрий то апостол ваш мовить, але мовить таке: «Перст божий указав Лотовi на загибель Содома й Гоморри». А потому ще про Бене Iзраеля:
«Всi, хто бiг за ним, наздоганяли його в тiснинi гiр…»
— Не зрiвнюй, кiрiє, Рима з Гоморрою та Содомом.
— Пощо ж то?
— На тi городи впав гнiв божий.
— А на Рим упав Бич Божий. Гатило знову реготнув, а папа сiв на постелю, бо ноги не тримали його.
— Я-м загнав Бене Iзраеля в тiснину, й тепер ваш Бене Iзраель сле менi доньку свою, щоби врятувати його вiд злого Аммана.
Ввiйшов у якiйсь невiдкладнiй справi старий кравчий князь Годой, i Гатило вирiшив кiнчати марну розмову. Вiн устав, i папа Лев теж пiдвiвся, зрозумiвши його натяк.
— Артаксеркса не буде, – сказав Гатило папi й уже русинською мовою кивнув до Годоя: – Покажи йому, кудою йти до городу.
Уранцi Гатило прокинувся вiд незвичного галасу. Хтось кричав i просився пустити його до Великого князя київського, сторожа ж сварилася й не пускала. Тодi чийсь незнайомий Гатиловi голос кликнув: