Чтение онлайн

Три днi тяглися для папи Лева, мов три роки, й вiн прийшов реченого дня на довгосподiвану авдiєнцiю марний i виснажений, мов пiсля важкої хворостi. Разом iз ним було три бiскупи в снiжно-бiлих тунiках i червоних наметалах, якi мали означати чистоту Христової вiри та ясну кров Сина Божого, що вiн пролив її для порятунку людства. За бiскупами виступали три сановники свiтських консульського чину, всi в яскравому вбраннi, що мало звеселити око варвара-переможця й зробити його прихильнiшим. Позаду йшло п'ятеро патрицiїв старiйших римського двору iмператорського. Шоста з ними була ще молода й дуже вродлива жiнка. Гатилiв погляд раз по раз падав на неї, й князь нiчого не мiг

удiяти з собою. Вислухавши звичнi сольськi вiтання, вiн спитав сла:

— Хто ж несе менi сi слова вiд iмператора захiднього?

— Намiсник святого Петра, зверхник усiєї церкви християнської папа римський Леон Прiмус[30], твоя величносте, – тихо вiдрекомендувався сол i низько, до самої землi вклонивсь Гатиловi, хоч сан не дозволяв йому кланятися навiть iмператоровi. – Зi мною консул неапольський Константус Гракхус, три бiскупи…

Гатило байдуже перебив папу Лева:

— Чия та жона, котру-м видiв ще першого днi, як сте прибули до мене?

Ябедник Костан чiтко перекладав кожне слово свого володаря й кожну вiдповiдь Лева Першого.

— То Гонорiя, твоя цiсарська величносте. Юста-Грата Гонорiя.

Гатило здивовано блимнув на римлянку, й та знiтилась i схилила зiр долу пiд цупким поглядом варварського цiсаря. Та того погляду йому стачило ненадовго. Вiн одчув, як серце йому холоне й пальцi рук також холонуть, i спробував дати собi раду. Й папа Лев, i римськi патрицiї, i руськi князi та боляри мовчки дивилися на нього, й та мовчанка, певно, затяглася надто довго. Нарештi Великий князь узяв себе в руки й знову зосередивсь на головному словi Риму. Той для врочистостi був у високiй i круглiй, мов тричi вершена копиця сiна, золотiй папськiй тiарi на головi, й се трохи розважило Богдана. Почалась дiлова частина переговорiв. Леон махнув назад рукою, крайнiй консул, речений Константус Гракхус, передав його знак ще далi, й небавом з-поза полоток виринула група робiв i латникiв. Кожен нiс поперед себе золоту або срiбну вазу, чи скоряний, помережений золотою прошвою, мiх, чи важкий лар. Їх було душ iз двадцятеро, вони один за одним ставили дари перед Великим князем київським, що сидiв на своєму дубовому сiдлищi в простому ратному вбраннi. Навколо юрмилися князi, боляри, воєводи земель та тисяцькi вiд руських i неруських городiв. Роби й латники низько вклонялися Гатиловi й, так само нахиленi, вiдступали задки вбiк, даючи путь iншим.

Гатило й не дивився на тi дари. Коли перед ним виросла сяйна купа золотих, i срiбних, i скоряних мiстилищ iз коштовностями, папа Лев Перший проказав:

— Iмператор, твiй римський брат Валентинiан Третiй сле сi дари на знак своєї дружби й любовi до великого цiсаря гунського Аттiли, що речеться Флагеллум Деї.

Богдан лише тепер засмiявсь – весело й щиро, й звернувся до папи римського:

— Не питаю тебе, хто повiдав тобi слова такi. Але чи має брат мiй Валентинiан римський силу вийти насупротиву менi?

Лев Перший мовчав.

— Повiдь менi, чи не тому сле менi твiй господар такi щедрi дари, щоб одворотити мене всп'ять од Рима?

Папа знову нiчого не вiдповiв. Усi на свiтi слова й докази не зможуть одвернути бича божого, якщо вiн має впасти на голову стольницi свiту… Вiн стояв i вперто дивився собi в ноги, наставивши на Гатила триярусову золоту тiару.

— Мовчиш? А спитаймо тодi осих можiв моїх – що повiдають вони? – Гатило глянув лiворуч, де стояли князi та велiї боляри. – Войславе!

Болярин виступив уперед.

— Речи менi, Войславе: скiльки разiв одкуплявся цар-город Константинополь, коли смо бряжчали оружжям пiд стiнами його?

Войслав гордовито вiдповiв:

— Числа

немає!

— Чув єси? – спитав Гатило папу римського.

Папський тлумач пошепки перекладав кожне Гатилове слово. Папа ж слухав, але з його вуст не зронилося жодне слово. Гатило всмiхнувсь i знову повернув очi до Войслава.

— Й скiлько разiв ходили нам ротi[31] не прати слова свого?

— Усi рази, Великий княже.

— Чув єси, сле Валентинiанiв? Усi рази! Грецький iмператор, низький роб мiй Теодосiй, хотiв отруїти мене. Та за мною держать руку кумири вiтцiв i правiтцiв землi моєї! – Гатило знову глянув на Войслава. – Чи так речу, велiй болярине?

— Так! Теодосiй та його сестра Пульхерiя хтiли отруїти тебе, княже.

— То чи ж вiрити нинi клятвi захiднього iмператора?

Сi слова були вже зверненi до Лева, й папа римський нарештi проказав те, що мав казати в крайньому випадку:

— Вiзьми, цiсарю гунський, дань з Рима, скiльки хотi маєш, а город пожалiй. У городi тому суть многi хороми давнi, й многа мудрiсть зiбрана книжна в хоромах, i многi пам'ятi безцiннi з давнiх-давен, од Цесаря Юлiя й давнiшi… Не зорюй з землею священний город сей, бо мати-ймеш грiх великий на душу… Змилосердься, Бичу Божий Аттiло, й господь бог наш Христос воздасть тобi.

— Я не маю хреста в пазусi! – вiдповiв Гатило.

Папа Леон i далi молив грiзного царя:

— Сi дарунки – то є лише привiтниця вiд iмператора й патрицiїв Рима. О Аттiло, змiни гнiв свiй на любов, зм'якши серце своє до римлян, i вони дадуть тобi стiльки золота, й срiбла, й камiння базцiнного, скiльки ти й не бачив єси!..

Гатило, вдаючи, нiби вагається, спитав знову болярина турицького:

— Що повiдаєш на се, Войславе?

Турицький богатир у бiлому вбраннi випнувся вперед. Його вельми втiшала князева увага.

— Покажи, Великий княже, мечем своїм, у якому боцi свiту стоїть той город Рим, – i ми вiзьмемо його сулицею харалужною!

— А що ректи-ймуть лугарi-косаки? – спитав Богдан.

Уперед виступив його старший син i, спираючись на довгий меч, пробасив:

— Кивни, отче-княже, й косацька Волинь пiде по тобi!

— А ти, хане кутругурський Круме?

Вождь булгарського племенi кутругурiв, скинувши волохатий клобук, блиснув проти сонця голеним тiм'ям i гупнув клобуком об землю, що виказувало найбiльшу рiшучiсть:

— Великий Тангра, небесний отець наш возвеличить тебе, руський Ювiгi-хане, якщо ти дозволиш нам пощербити шаблi свої об шоломи римськi. Й кутругури, й оно-гундури, й усi племена булгарськi не дiждуться того дня, коли ти вкажеш їм путь на Рим!

атило тихо проказав Левовi:

— Й се єси чув. I почуєш вiд кожного князя, й од кожного можа старого й дiтського. Погляньї – Вiн широким рухом обвiв рiвне поле Ломбардiї, мов грибами, всiяне чорними, й бiлими, й жовтими, й синiми полотками, оповите димом тисяч вогнiв, витолочене людьми й кiньми. – Видиш осю рать?

Папа мовчки вклонився.

— Тепер поглянь отуди!

Гатило вказав рукою на полудень. Лев i собi подивився в той бiк i здивовано звiв брови.

— Що видиш там, соле?

— Нiчого не виджу, цiсарю.

— Я такоже, – погодився Гатило. – Виджу тiльки путь рiвну, що веде прямо до Рима. Й нiхто не спинить мене, бо римськi легiони зосталися там, у Галлiї Полунiчнiй, i сюди вже не прийдуть. Рим лежить у ногах моїх, i я маю ключ од його ворiт. Ось вiн є! – Гатило помахав своїм довгим i важким мечем. – Якщо лiт тому сорок i їдне готи суть здобували вже Рим ваш, то я здобуду його й поготiв, бо я-м господар готам, а вони роби мої. Так i перекажи iмператоровi.