Чтение онлайн

Вiзiготи рубалися як шаленi, й полки князя Годоя ледве стримували їхнiй натиск. Мiж плескатими, схожими на полумиски, бронзовими шоломами вiзiготiв то тут, то там мигтiв шолом iз короткими рiжками. То конунг вiзiготiв Теодорiк надихав своїх райтерiв.

— Готи! – кричав вiн хрипким, але дужим голосом. – Сини божого народу! Не зганьте меча дiдiв своїх, якi не вiдали поразки!.. Готи! Нам бог послав мiжнiх супротивникiв! Хай се надихне вас на славну побiду! Готи!.. Сини божого народу! Супротиву нас б'ються тигри! Будьте ж левами, готи, сини народу, обраного богом![24]

Гатило здалеку бачив Теодорiка й упiзнавав його й по рогах на круглому шоломi, й по довгiй рудiй бородi, та туди годi було протиснутись

крiзь завали вбитих i поранених, мiж якими дзвенiло залiзо, лунали крики, зойки, прокльони та нестримна лайка багатьма мовами. Гатило не носився подiбно до готського конунга мiж лавами своїх воїв, а встрявав до бiйки там, де лава починала вгинатися. Можi, запаленi прикладом i силою свого вождя, наче забували про люту втому, хоч рубалися вiд самого ранку, а вже сонце схилилось до лiсу на захiдньому боцi широкого поля, й мечi їхнi пiдiймалися вище, й з грудей вихоплювались дужчi крики й дошкульнiшi Слова супротиву двожильних вiзiготiв.

Незабаром примчалася кiннота Ардарiка, Тодомира, Видимира й Велiмира. Остроготи стали плiч-о-плiч iз русинами, й деревлянами, й сiврами, й чубатими косаками, й вiзiготи конунга Теодорiка негайно вiдчули се на собi.

Ардарiк, здибивши свого розпашiлого чорного коня перед Гатилом, крикнув, махнувши на захiд:

— Там погано, княже!

Але Гатило мовби й не почув його застереження. Що наворожили вчора вiдуни, те мало статися, та не можна стояти склавши руки, бо Юр Побiдник, i Перун, i Дажбог не мають милостi до тих, хто ховає груди свої вiд ворожого меча.

Гатило поторкав груди. Ранка вiд проклятої стрiли ще дужче болiла. Належало б її перев'язати, та бракло часу, вiн погнав на правий кiнець поля боронного. Ледве знайшовши там свого першого помiчника, вiн майже силою вiдтяг його назад. У Вишати була розрубана лiва щока й кров збiгала на кольчугу й за ковнiр. Вiн раз у раз обтирав її лiвою рукою й стрiпував.

— Коли попруть, iти-ймете попiд отим лiсом. Не забув єси?

Вишата знову провiв долонею по щоцi, витер кров об волохату гриву свого гнiдого жеребчика й нiчого не вiдповiв.

— Не ймеш менi вiри! – сказав Гатило й з осудом подививсь у вiчi своєму побратимовi. – Так треба, Огняничу!

Се звертання мовби додало Вишатi сил, i вiн тiльки й сказав:

— Вельми…

Вельми важко було стримувати вдвiчi меншою силою закутi в залiзо легiони римлян, се Гатило бачив i знав, але щастя ратне дається не тiльки тому, хто дужчий, а й хто вмiє вирвати його в сiчi…

— Коли попруть – пришли нарочитого! – сказав Гатило й помчався знову туди, звiдки щойно прибув. Сонце било просто в спину князевi, й вiн гнав коня на свою власну тiнь, довгу й стрибучу. Мiж двома ратями – римською й готською – пролягло вiльне поле, зрiдка всiяне трупами. Теодорiковi готи валчилися тепер очима до сонця, й Гатило в думцi подякував Юровi Побiдниковi, що пiдказав йому перегнати сюди полки Ардарiка та iнших остроготських князiв. Але як буде там, на тому краї лукiв, на римському кiнцi?

Двi стрiли водночас уп'ялися князевi в бiк i в руку, й вiн лiвицею висмикнув їх, строщив у жменi й шпурнув додолу. Повз нього скакав на буланiй кобилi молодий мiж, i Гатило спинив його:

— Куди?

— Вiд князя Годоя до Вишати!

Гатило, не розпитуючи, з чим послав його князь Годой, крикнув, передужуючи клекiт бою:

— Видж там, де є… – вiн запнувся, тодi таки доказав: – Де є княжич Юрко!

Нарочитець погнав далi, та на пiдходi до римського бойовища його вразила в лiву скроню дика стрiла. Богдан же сiкся насупроти двох здоровенних молодих вiзiготiв. Йому нiяк не щастило вибити своїм києм меч бодай в одного. Тодi другий або розкриється, або ж одступить убiк i теж знайде свою смерть. Нарештi-таки впорався з обома. Вищий зачепив мечем товариша й не змiг нанести

точного вдару. Гатило махнув києм – тiльки ребра в гота хряснули. Другий загаявсь i теж дав руському князевi змогу замахнутися, й то була його остання в життi помилка, бо в ратi, в кривавiй сiчi не можна роззиратися на всi боки й дивитись, де хто й коли та як вiддає кумирам душу.

Сонце вже торкнулося найвищих дерев за Марною. Руськi, й луганськi, й сiврськi, й остроготськi князi знали, що надходять останнi хвилини їхньої переваги над вiзiготами, що побiда лишиться тому, хто зможе скористатися з сих останнiх хвилин, i напирали з решти сил на негнучкi лави супротивника. Бо коли насупиться нiч, усi знову стануть рiвними, й готи бiльше не страждатимуть вiд помилки, якої далися, дозволивши розвернути себе очима проти сонця.

Теодорiк теж добре се розумiв i ще з бiльшим запалом гасав на цибатому змиленому жеребцi й закликав синiв божого народу смiливiше бити й гунiв, i їхнiх проклятих робiв, зрадникiв Ардарiка, Тодомира, Видимира та Велiмира.

Кiлька сотень Ардарiкових стояло пiдковою навколо тих, що смертно вчепилися один в одного, й закидало готiв стрiлами. Готи з-од заднiх лав вiдповiдали лучникам, i над головами в ратникiв носилися хмари стрiл. Богдан одiйшов убiк. Тут стояти було просто безглуздо, кожної митi могла влучити дика стрiла, вiн же мусив подивитись, що дiється там, на протилежному, захiдному краї боронного поля, коло римлян.

Сонце вже скотилося за дерева, над полем повисли сутiнки, й Гатило не мiг нiчого розгледiти. Вiн зострожив коня в той бiк, де стояв гурт князiв та воєвод, що керували боєм. Звiдси було видно ввесь правий край готiв. Трохи збоку вiд князiв, сажнiв за двадцять, стояв якийсь немолодий мiж i кидав у готiв камiння порощею. Гатило пiд'їхав туди й упiзнав старого Шумила, навчителя молодшого сина Юрка.

— Де вiн є?! – крикнув Шумиловi Богдан, але дев'яносторiчний дiд мовби й не чув. Вiн поволi брав з купи поперед себе важенький круглий голяк, умощав його в скоряну петлю порощi, розмахував над головою й пускав. Каменюка, хуркнувши, падала мiж готи. Й коли щастило влучити, гот хапався за перебиту руку чи ногу або й геть падав мертвий додолу.

— Де є?! – вдруге крикнув Гатило, та старий тiльки скосував на нього чорними очима з-пiд бiлих кошлатих брiв. Шапка його лежала на камiннi, й оселедець, довгий та бiлий, сiпався й падав дiдугановi в обличчя за кожним кидком порощi.

— Йди, княже Гатиле, бо зачеплю, – похмуро мовив старий косак, i Гатиловi стислося серце вiд лихого передчуття. Вiн штрикнув жеребця острогами попiд ребра, аж той сердито заiржав, i подався туди, де, на його думку, мiг бути син Юрiй. Але коло гурту князiв його спинив Годой. Луганський князь вимахував од хвилювання закривавленим мечем, мовби погрожував Гатиловi:

— Вишата пiшов yсn'ять!!

Над боронним полем починало смеркатись, i Богдан напружено взирався туди, звiдки лунали крики далекого бою.

— Ардарiку – гукнув вiн до вождя остроготiв, той почув його й примчав. – Веди своїх по менi!

— А тут?! – здивувався германець.

— Веди, речу! А ти, – Гатило звернувся до Годоя, – вдержуй, допоки моцi матиймеш. А потому – через рiчку всп'ять поза отим гаєм! – вiн показав мечем туди, де валчилися руси з римлянами Флавiя Ецiя. – Поза тванню мiж великою й меншою горою. Я буду там!

I погнав у сутiнках до далекого гаю, куди зникле римськi легiони, переслiдуючи русiв.

Коли Богдан прискакав, легiони вже встигли бродом перейти рiчечку й мiж чорними очеретами болота й малим пагорком наступали Вишатиним полкам на п'яти. Русичi, певно, не чинили опору, бо не чути було нi ляскоту мечiв, нi звичних для бою крикiв. Богдан почекав, доки пiдiйдуть Ардарiковi дружини, й разом iз ним перебрiв на той бiк рiчки.