Чтение онлайн

У серединi п'ятого мiсяця травного сполученi сили римлян i готiв, маючи в собi численнi слов'янськi полки, пiдвладнi Римовi, були на мiсцi. Прийшли й полки жупана Сватоплука та вже раз битого русинами жупана Мiровоя, якому пощастило уникнути полону, хоч при сьому утратив i жону, й малого сина свого, й безлiч можiв ратних.

У сей час полки старого конюшого Вишати Огнянича тримали в облозi могутню римську фортецю Генабум[23] Вишата робив се на власний розсуд. Лишивши в Стребернiй, тобто в Аргентiарiї, мiцну залогу на чолi з досвiдченим воєводою витичiвським Стоїменом, вiн вирiшив просунутися далi на захiд, щоб, коли настане день рiшучої ратi, а той день швидко близився, руське воїнство мало мiцний правий бiк.

Вишата

копiєм вийняв двi фортецi: Скалон на березi рiчки Марни й Мелену над повноводою Сеною. Потому звернув майже на полудень i схопив мiцною пiдковою Генабум, що здiймався чорними кам'яними стiнами над неосяжною рiвниною високого правого берега Луари.

Про те, щоб узяти копiєм i сю твердь, не могло бути й мови. Побившись об стiни пiвтора дня, Вишата вiдтяг воїв на сотню сажень i наказав обкласти Генабум за всiма правилами облоги. З обозiв було пiдкочено до стiн громохкi тарани та iншi стiнобитнi вежi, розкаряченi кидуни метали через мури камiння й важкi стрiли, схожi на велетенськi сулицi з конопляними хвостами: мiцний лук кидуна натягало п'ятеро й шестеро можiв, на лук ставили стрiлу, пiдпалювали прядиво й пускали. Стрiла з ревiнням неслася через городськi мури, тягнучи по собi довгий i чорний хвiст полум'я та диму, й викликала в городi гвалт i пожежi.

Коло трьох ворiт городу стояли захищенi цупким панциром з волячих скор тарани з важкими баранячими головами на кiнцях колод. Вони лунко били в дубовi, кованi мiддю ворота й поступово розхитували їх, дарма що по той бiк захисники ввесь час пiдпирали ворота сохами й кам'яними брилами.

З-помiж визубнiв заборола городської стiни стрiляли з лукiв простими й важчими стрiлами, й хоча се не дошкуляло тим, що пiдковою стояли круж городу, але заважало воям коло таранiв та веж.

З ними боролися тими-таки стрiлами: зумиснi вежi, якi могли вищати й нижчати, пiднiмалися на рiвень стiнного зуб'я, й з отворiв на латинських воїв сипався град стрiл. Але такi вежi часто займалися. Латинцi обливали їх смолою й пiдпалювали. Тодi палахка потвора з рипом одкочувалася назад i на її мiсце ставала нова чи полагоджена й укрита свiжозмоченими волячими скорами.

Вздовж усiєї стiни, крiм тiєї, що висла над крутим берегом Луари, то тут, то там русичi ставили височеннi драбини й починали дертись угору. Тодi в сих мiсцях збиралося багато латинян. Iншi ж дiлянки ослаблювались, i там можна було вдарити краще. Скрiзь лилася кип'яча смола, лiтало камiння, свистiли стрiли на той i на той бiк. I в таборi, й надто ж у мiс тi горiли пожежi, валував дим, роз'їдаючи очi оборонцям i нападникам, i тояв такий галас, що на сто сажнiв довкола не можна було нiчого почути.

Так тривало сiдмицю. Вранцi мiсяця червця в чотирнадцятий день сонце зiйшло з-за хмари. Вишата Огнянич, убачивши в тому добрий знак, повiв сам полки свої на приступ. Усi тарани, приведенi вночi до ладу, стали дружно бити лобами в кам'яну твердь. I коли сонце пiдiбралося на добрих двi сулицi вгору, вiн раптом одкотив тарани вiд стiни всхiдньої й поставив їх усi пiд стiну захiдню.

— Се було би зупершу… – сказав вiн боляриновi Орестовi, та той у гаморi не почув слова вельможа.

Вишата наказав тягти всi драбини, скiльки їх було в таборi, до вiльної стiни з боку всхiднього й крикнув так, що передужив клекiт запеклого бою:

— Сла-ва-al

Можi дружно побiгли вперед, i кожна десятка несла свою драбину. Зi стiн сипалося камiння, хлюпав вар i шкварчала смола, тут i там падали й несамовито кричали пораненi й попеченi, та драбини вже мiцно вп'ялись мiж визубнями кам'яного заборола стiни, й можi, тулячись пiд щитами, лiзли й лiзли на п'ятнадцяти-саженну висоту. Латиняни дружно боронились i теж кричали до хрипу. Кiлька драбин полетiло вниз, турнутi довгими баграми зi стiн, i можi падали разом з драбинами, схожими на химерно вилiпленi живi грона.

Та на їхнє мiсце надходили iншi й iншi, й подекуди бiй зав'язувався вже й мiж визубнями стiн i навiть по той бiк заборола. Однак обложенi боронилися мiжно, й русичам не щастило пройти далi вiд заборол.

Орест, сам того не помiчаючи, весь час горланив, а Вишата стояв i лише п'ястуки йому збiлiли вiд напруги, бо ж обiруч стискав червонi, поцяцькованi золотом пiхва меча свого.

— Вишато! – крикнув до нього болярин Орест. – Ворота-а!..

Старий конюший чимдуж побiг туди, де найбiльший баран бив залiзним лобом у ковану браму. Русичам нарештi пощастило зiрвати її з завiсiв, але вона не падала. Виявилося, латинцi вночi або ще й ранiше пiдсипали ворота камiнням i землею.

Вишата крикнув до можiв, що мiрно розгойдували колоду тарана:

— Коти всп'ять!

Його не зразу второпали, нарештi здоровезна вежа почала з рипом котитися назад, бо така була воля мiжного Вишати, в битвi ж слово зверхника є закон, i покон, i Боже велiння.

— Пiд захiдню!

Таран, розвернувшись, поповз у той бiк, куди показував старий конюший i по якомусь часi протиснувся й собi до iнших таранiв, що стояли щiльно один коло одного й лупали мур.

Тепер тут було легше. За ввесь час не спалахнув жоден таран, бо захисникiв коло сiєї стiни лишилося мало, всi боронили ту, всхiдню, куди без упину дерлися й дерлися руськi можi.

— Пiди гопкай! – сказав конюший Орестовi, й болярин одразу зрозумiв його. Вiн проскочив пiд дах одного тарана, хоч докруж свистiли й упиналися в землю жалами десятки й сотнi стрiл, i почав щосили кричати:

— Гоп-ки!.. Гоп-ки!.. Гоп-ки!..

Й високо вимахував руками вгору й униз. Потроху тарани пiдкорилися його наказовi й почали бити, всi разом:

— Гоп-ки!..

Можi й собi заходились пiдтягати Орестовi, й за кожним таким дружним ударом захiдня стiна аж гула. Се Вишата знав ще з тих рокiв, коли доводилось виймати твердинi для грецького iмператора, й тепер уся його увага була прикута до сiєї стiни. Потомленi можi вiдходили на перепочинок, i їхнє мiсце займали бiля колод iншi, спочилi, й тарани гупали й гупали, згори на них лилася смола, падало камiння, та не так рясно, як учора й усi попереднi днi.

Вишата немов боявсь одiйти вiд сього мiсця бiля нарiжної башти. Навiть коли пiдбiг нарочитець i сказав, що з боку всхiднього нiчого не виходить, старий конюший, тримаючи над головою щит, не зрушив i лише крикнув можевi:

— Лiзьте, й годi!

Так тривало цiлий день, i навiть обiдали вої пiд дашками таранiв. Тривало гупання й пообiдi, й лише на схилку дня Вишата домiгся свого. Захiдня стiна мiж нарiжною вежею та ворiтьми раптом дала трiщину. За годину та трiщина почала викришуватись, i хоч сюди збiглося безлiч латинян, але зробити вони вже нiчого не могли. Втворилась велика пробоїна, куди Вишата негайно кинув кiлька свiжих сотень київських i галицьких. I коли нарештi першим можам пощастило проникнути в дiрку й сутичка зав'язалась усерединi городу Генабума, над заборолами знявся дивний сигнал. Два гудцi, тримаючи довгi труби, давали не сигнал до вiдступу, а клич до бою, врочистий i дзвiнкий клич.

Вишату мов окропом ошпарило. Вiн озирнувся назад i в косих променях сонця, далеко на заходi побачив густi лави римлян, якi раз по раз виблискували крицею шоломiв та золотом бойових орлiв, а також вузькi корогви на довгих списах, що в вечiрньому маревi здавались кривавими. То були готи, й старий конюший добре се бачив.

На якусь мить галас бою ввiрвався, та згодом вибухнув з новою силою. Римська залога мовби набула нової сили й люто виштовхувала з пробоїни тих можiв, якi вже були всерединi. Належало кинути туди свiжi сотнi воїв, щоб до приходу римлян i готiв здобути фортецю. Та Вишата зорив i зорив на захiд, звiдки повiльно наближалася пiдмога неприятелевi.