Меч Арея
Шрифт:
Скрiзь, куди сягало Гатилове око, було чорно вiд людей, i вiд худоби та возiв, i вiд коней, i вiд гостроверхих наметiв – скрiзь, на всiх схилах i пагорбах, у всiх долинах i видолках курiлися вогнi, й та чорно-ряба маса можiв i тварин, яка звiдси здавалася йому лiсовим мурашником, не мала нi кiнця нi краю. Гатило ж сидiв, як i належалося Великому князевi й самодержцю всiєї неосяжної держави, на високому версi, найвищому з-помiж околишнiх пагорiв.
Вiн спитав старого конюшого, першої пiсля себе людини в сьому безконечному ворушкому свiтi:
— Скiлько є воїв моїх?
Вишата пильно подивився на один бiк, тодi на другий, немов лiчив оружних пiшакiв i комонникiв, i дуже поважно вiдповiв:
— Безлiч!
Така вiдповiдь зовсiм не влаштовувала Великого князя київського, та вiн подумав, що
Полотка Великого князя була вогненно-червона, як i завше в походi, й над нею маяв блакитний трикутний прапорець iз золотом вишитим ведмедиком на ньому. Ведмедик устав на заднi лапи й сердито роззявив пащу.
Богдан тiльки тепер завважив, що ведмiдь повернувсь очима на захiд, а ще вчора дивився кудись у бiк полунiчний.
Гатиловi по спинi побiгли мурашки вiд здогаду. Та се ж подають йому знак кумири руськi!
Ввечерi вiн скликав у полотцi своїй раду велiю й наказав iз сонцем рушати. Коли ж усi розiйшлися, вiн покликав до себе старого конюшого.
— Мовив єси, що маєш волхва.
Вишата кивнув: так, є вiдун у нього.
— То приведи.
Вишата довго гаявся й нарештi прийшов iз гладким пiдстаркуватим чоловiком без вус i без бороди. Коли дiд скинув перед ним капловуху лисячу шапку, на головi йому засвiтився пучок рiденького сивого волосся. Й та сивина, що не клеїлася до товстощокого рожевого обличчя, й косi очi з капшуками раптом одбили в Гатила будь-яку хiть питати в духiв своєї долi. Вiн пiдiйшов до вилицюватого азiйця:
— Ти хто єси?
— Ургуй, – вiдповiв той.
— Хто єси, питаю. Роду-породу.
— Калмак.
У ворожбита була гарна молодеча усмiшка, та волхвувати Гатиловi вже так i не схотiлось. Вiн махнув калмаковi йти, Вишата, помулявшись, i собi пiшов, а Гатило залiз до полотки. Авжеж, якого дiдька! Руськi кумири вказали йому сьогоднi путь, а вiн шукає у калмацьких загонах свого сина Данка.
Гатило лiг узголiв'ям до продухвини й задивився на небо. Воно було геть усiяне синiми, бiлими й жовтими зiрками. Й через усе небо з полунiчних країв тягся широкий i безконечний Райський Шлях[18]. Вiн iшов споконвiку в тi краї неба, лишивши праворуч Велику й Малу Ведмедицю, й казав русинам напрямок, усiяний зорями-очима, й не було йому нi початку, нi кiнця, як не має їх i життя на землi. Пiд ним русини проклали собi путь у греки. Тепер же вiн показував туди, де чекала на князя київського велика слава чи незмiрна ганьба. Й то було ще одним знаком Дажбога, а може, й Перуна та всепобiдника Юра, новою лiчбою, яку давало йому небо та руськi кумири.
Й уранцi, не тримаючись бiльше низiв та долин, Гатило вказав ополченню своєму iншу путь – на полудневий захiд, через Рудницю, до витокiв Дунай-рiчки та Райни в Чорногорi Захiднiй.
Гатило повiв свої добiрнi комоннi полки лiвим краєм. Решту воїв розподiлив чотирма поїздами, й вони теж сунули вперед широким вiялом, чимраз дужче вiддаляючись один вiд одного й змiтаючи все на своєму шляху. Першим праворуч од Великого князя йшов зi своїм вiйськом Вишата. За ним на такiй самiй розстанi гонь у триста-чотириста рiвнобiжне виступав Гатилiв старший син Данко з косарями, потому князь Ратибор iз деревлянами, крайнiм же був Божiвой чернегiвський, повiвши сiврiв, i радимичiв, i в'ятичiв, i крив, i смолян.
I в уречений день, у середу сiдмицi, травного мiсяця в сьоме, лiта 451-го всi полки руського володаря напилися шоломами води з рiчки Райни. Полишивши лiворуч себе озеро, з якого вибiгав Дунай, Гатило ривком здолав хребет Чорногори й перейшов Райну вбрiд, мiлку й нешироку в сьому мiсцi мiж двома пасмами високих полонин, але досить швидку й пiдступну.
Стара римська фортеця Бауракорум, яку греки звали Базилiсом, а навколишнi смерди Базелем, оточена високими, зчорнiлими вiд часу кам'яними стiнами, впала за три днi. Римська залога з добiрних пiшакiв та комонникiв вiддалася Гатиловi на його ласку й волю. I через кожнi новi три-чотири доби до Бауракорума, в головну ставку Гатила, надходили вiстi з iнших полкiв, що переправлялися через Райну низами. Болярин Орест, нарочитець од Вишати, привiз вiстку першим: у руках старого конюшого опинилась
твердь латинська Аргентiарiя з мiсцевою назвою Стребрениця[19]. Потiм прислав гiнця старший Гатилiв син. Данковi косаки без бою взяли Вормацiю, тобто Ворницю, стольний город бургундського короля Гана-Гунтера. Гримiльдин брат здав синовi свого зятя Гатила всю землю Нови Лунг i перейшов на бiк руського вiйська. Лише його барон, жупан лужицький Сватоплук, вiдiйшов iз своїм полком на Захiд, де сподiвався зустрiтись iз римськими легiонами. Жупан пам'ятав давнiшню провину перед Гатилом i не наважився чекати його ласки в Новому Лузi.Богдан, почувши таке, негайно вирядив до жупана Сватоплука нарочитого сла велiйого болярина турицького Войслава з таємною ябедою, про яку знав лише вiн та Великий князь.
Годой, що заступив недужого Ратибора Бiлгородського, взяв у кривавiй, але швидкiй сiчi город Могонцiакум[20], а Божiвой чернегiвський – Агриппiну[21]. Таким чином, майже ввесь захiдний рубiж Галлiї був у руках Великого князя київського Богдана Гатила.
З сiєю, останньою, звiсткою прибув од Вишати вдруге болярин Орест. Разом iз ним була сотня комонних можiв. На двох кобилах їхали якась жона в довгому чорному полоттi та маленький хлопчик, прив'язаний до сiдла за нiжки. Орест уклонився Гатиловi, торкнувшись рукою мармурової пiдлоги свiтлицi, де чекав на нього Великий князь:
— Од конюшого Вишати… – й кивнув головою за вiкно.
Гатило виглянув: Що за жона там?
— Мiровоєва, – проказав Орест. – I син його мал.
— А Мiровой де?
— Вскочив, княже, – винувато потупив зiр болярин.
— Ускочив? Куди?
— Мабути, на захiд…
— "Мабути", – передражнив його князь, та не став сваритися. – Гукни сюди.
— Жону? – перепитав Орест, але Гатило повторювати не любив.
Незабаром жона жупана Мiровоя, що так пiдступно зiгнав з вiтчого столу свого старшого брата Хладiвоя й злигався з готами, стала перед очi князевi. Вона була блiда й стомлена й тримала на руках малого сина. Гатило сподiвався, що жупаниця зараз упаде навколiшки й заходиться повзати й просити о милiсть, але молода жона в чорному полоттi лише стримано кивнула головою. Богдан раптом крикнув на неї:
— Пощо не плазуєш у ноги менi?!
Жупаниця ще дужче зблiдла, й очi їй застигли, але вона стояла й стояла, мов кам'яний слуп на степовiй могилi. Тiльки коли хлоп'як, злякавшись могутнього крику Га-тилового, заплакав, жона стрепенулась i погладила його по русявiй голiвцi. Малюк заспокоївся, й Гатило вдруге спитав, уже тихiше:
— Пощо не плазуєш, речу?
— То нєма толку, – ледь чутно мовила молодиця.
— Пощо?
Вона вiдповiла запитанням:
— Хиба не вєш, чия жона єсмь?
— Вiдаю, – проказав Гатило. – Єси жона Мiровоєва.
— Пото й млчу, – сказала жупаниця. – Нєма толку. Єсмь жона татя, й сама тать єсмь, i син муй тать єст. I зараз iзречеш, аби мене вбити й сина мого, бо вiн є мстєц за ойца свого!
Сi слова молода жупаниця мовила з останнiх сил, далебi, крикнула в вiчi руському князевi. Гатило махнув на неї рукою, й можi, що вiддалiк стояли за дверима, схопили її й потягли надвiр. Жупаниця ледь упиралась, i не тому, що хотiла зощадити ще хвилю життя, а через те, що мала на собi вузьке й довге, майже до п'ят полоття, яке спутувало їй ноги й не давало широко ступати. Й жонi зрадника, й нащадковi його, й усьому родовi до четвертого колiна, як того вимагав закон руський, належала смерть, i всi те знали, й жупаниця теж, i нi в кого воно не викликало сумнiву й вагання, й нiхто не припускав якоїсь iншої думки.
Гатило виглянув у вiкно. Се мало статися не тут, у захопленому римському городi, а десь ген за високими мурами, й троє можiв уже виводили жупаницю розвiдним мостом у чiльнi ворота.
Князь крикнув Орестовi:
— Бiжи напини!
Болярин здивовано блимнув на свого володаря й потрюхикав у дверi. Гатило ж, коли в свiтлицi не лишилося нiкого, тихо зашептав:
— Даруй менi, Боже, й ти, Дажбоже, й ти, Морано-меснице. Заради Яролюба переступив єсмь покон ваш…
Увечерi до лойової свiчки Гатило сидiв i переказував двом ябедникам своїм – Костановi й Русичевi – ябеди до воєводи латинського Ецiя та до готського конунга Теодорiка. Дяки-ябедники сидiли кожен за окремим писалищем i тримали по розгорненому листi пергамену поперед себе.