Чтение онлайн

Се сталося напровеснi минулого року. Ображений Теодорiк вирiшив помститися, й Богдан Гатило знав, що то тiльки привiд до ратi, яка назрiвала мiж вендськими слов'янами та готами довгi десятилiття.

— Маємо знаннє, – сказав Гатиловi сол, – що готський конунг послав велiї дари iмператоровi римському Валентинiановi.

— Шукає дружби? – сказав Гатило й зiтхнув.

— Так, пане Велiй ксьондзе, шука, – вiдповiв сол. Се був уже немолодий, десь, мабуть, Гатилових рокiв мiж iз довгим сивим волоссям, важким носом, i червонястим, добре подзьобаним вiспою лицем. Жупан Гра-димир, володар чималої жупи мiж рiчками Туром i Тугою. Говорив жупан тихо й хрипкувато й

уважно дивився в вiчi Великому князевi.

— Й що маєте чинити? – спитав Гатило.

— Буде валка вельми кервава, – вiдповiв Градимир. – Якщо готи здолають нас, то повернуть копiя свої й на Русь. То було зайве вмовляння, проте Богдан кивнув:

— Давня iстина. Але я вiдаю її. Скiльки ратi сполчити може Гейзо?

Граднмир замислився. Такi серйознi речi можна торкати лише двом володарям, але Гейзо казав йому й се, та й сам Градимир добре знав, на що здатна й на вiщо не здатна його земля.

Поки жупан думав. Гатило вийшов у сiни й сказав можевi, що стояв там на чатах:

— Вишату сюди. – Потому примовчав i додав: – Шу-мила такоже.

Вой подавсь виконувати наказ Великого князя, й Гатило знову сiв до столу, де сутулився жупан Градимир i його два молодшi товаришi. Й коли завiтали Вишата з косаком Шумилом, рада протяглася до пiзньої ночi…

Вже майже два роки Гатило був на якомусь пiднесеннi. Кремезнi, трохи зсутуленi плечi його розпросталися, хода стала пружнiша, й навiть сивини в оселедцевi, що в'юнився з тiм'я поза вухо, мовби вбавилось. Поряд була кохана жона, й йому здавалося досить навiть i того, що вона живе, ходить i дихає, що вона є на свiтi. Гримiльда, яку вiн i всi в Києвому городi називали тепер Гримою, теж не була схожа на ту замкнену жiнку з виразом приреченої жертви, якою з'явилася вона сюди. Страшний Гатило, що сiяв у серцях жах, виявився м'яким i згiдливим. Се спершу здивувало молоду жiнку, й вона не вiрила своїм очам. Тодi зрозумiла, що Гатило ставав таким тiльки коло неї, що Гримiльда потрiбна сiй могутнiй i всевладнiй, а по сутi самотнiй людинi, що в неї князь шукає не просто жону, а iстоту, яка б дала йому спочинок i забуття вiд непосильних турбот i щоденних хвилювань.

Се розтопило її скрижавiлу душу й розтопило так, що вона й сама не помiтила, коли те сталося.

Гримiльда могла б уважати себе щасливою. По першому ж роцi вона подарувала Гатиловi княжича Яролюба, й самого лише того було досить, аби вiдчути себе господинею сього великого хорому й сього городу, тим бiльше, що й почувалася тут краще, нiж будь-де: в убогому теремцi своєї нещасної матерi, котра, не знати з яких причин, так дивно закiнчила життя, чи в повному непевних тiней i нещирих людей хоромi брата Гана-Гунтера, котрий у власному королiвствi озирався, перш нiж сказати слово рiднiй сестрi рiдною мовою. Останнi ж кiлька рокiв Гримiльда взагалi боялася згадувати, бо то були роки жахiв i привидiв.

Гримiльда сидiла на широкому лiжку в малiй свiтлицi роздягнена до сорочки, сидiла, звiсивши ноги додолу, на пухке ведмедно, розплiтала чорну косу й чекала на Богдана. Гатило завжди приходив у рiзний час i щоразу заставав жону свою третю отак. Неначе вона щойно роздяглася й тiльки чекала сiєї митi. Але Гримiльда не лягла навiть тодi, коли поряд випростався Гатило. Щось непокоїло жiнку, й Богдан чекав її слова. Проте Грима мовчала, й вiн спитав:

— Чи добре чується мiй син Яролюб?

— Нiвроку, – вiдповiла княгиня.

— То що ж стало?

— Нiц…

Нiц – то таки нiчого, але щось та мало трапитись, i Богдан заходився пригадувати, як минув сьогоднi день. Домажирич Адамiс пообiдi казав, що старiйша

княгиня, Русана, знову лаялася з молодою суперницею. Колись вiн уже попереджав її – Русана була присмирнiла. Тепер же знову розпустила язика й навiть погрожувала Гримi, й се могла бути правда, грек не став би брехати.

Так i не дочекавшись, коли жона ляже поряд, Гатило на тих невеселих думках i заснув, бо в князевiй головi були не тiльки жоночi которання, а вся земля Руська – пiвсвiту. Та вранцi, несподiвано для всiх, вiн наказав старiйшiй жонi своїй лаштуватись у дорогу. Навантаживши речами добру валку возiв, Гатило всадовив розплакану княгиню Русану й велiв одвезти її в свiй городець Вишгород.

Гримiльда стала повновладною господинею в цiлому великокняжому дворi, ввечерi, лежачи поряд Богдана, вона сухо дякувала йому за таку ласку, проте лишалася незрозумiле холодною й неприступною.

Гатило не мiг дотямити, в чому причина. Таке траплялося вже не вперше. Гримiльда кiлька разiв замикалась у собi, й тодi очi її переставали бачити, вуха не чули нiчого, вона мовби дослухалась якогось голосу всеред себе. Потiм усе поступово миналося, й нова жона князева знову ставала ласкавою й уважною до нього, либонь, ще ласкавiшою.

Богдан спробував сам здогадатися, в чiм причина, але марно. Сього разу вiн усе накинув старiйшiй жонi, та, виявилось, не вгадав.

Так спливали днi за днями, надiйшли й прошумiли Коляднi свята з їхнiм спiвом та галасом, у хоромi й досi жив сол великого жупана захiднього Градимир, i Богдан ще не вiдпускав його з вiстями додому. Коли вiн скаже своє слово, його вже не повернеш, бо слово – мов горобець. Належало все зважити й вирiшити, належало дочекатись вiдповiдi й од конунга Теодорiка. Голова йшла обертом, i Гримiльдина поведiнка не давала йому зосередитися й вiдпочити навiть у власному лiжку.

— Послав я-м слiв до братiв твоїх, – сказав у середу ввечерi Гатило, коли Гримiльда, потроху збувшись отiєї незрозумiлої замкнутостi, розповiдала йому про малого Яролюба, який зробив сьогоднi свiй перший крок. Вона ж раптом дико глянула на нього й аж рукою вiдмахнулася:

— Нє!..

Тодi винувато схилила голову й засоромилась, але вже не сказала йому й слова – нi про сина, нi про те, що її так збентежило й налякало. Богдан спитав:

— Пощо єси зла така до братiв своїх? Вона вiдповiла не зразу, коли ж i мовила, то наче позиченим голосом:

— Бо не дали по менi.

Богдан ображено почав доводити їй, що в нього й золота, й срiбла, й iншого добра повнi скитницi й що не Треба йому нiякого приданого, та жона бiльше не обзивалася.

Се тривало теж кiлька день, i Гатило почав здогадуватись, яка тому причина. Гримiльда мовби втрачала розум, коли вiн згадував при нiй за її рiдних братiв.

Гримiльда теж знала, про що вiн здогадується, й нiчого не могла вдiяти з собою. Все єство її неначе бралося каменем, у вухах i десь аж нiби в головi, пiд черепом, лунали тягучкi слова: «Й чути стало плач у городi Рама – плакала Рахiль i нiяк не могла втiшитися…»

Великий князь наказав мiцнити стольний город. Вiн нарештi вiдпустив Гейзового сла Градимира додому, й того ж дня пiшов оглядати свою твердь. Востаннє Гатило робив се, може, рокiв iз двадцять вiсiм тому, коли повернувся пiсля довгих мандрiв до вiтчого вогнища. Тодi в порiвняннi з грецькими та iншими городами, яких набачився за дев'ять лiт блукання, Київ город здався йому смiховинне маленьким i нiкчемним: таку твердь могла коп'єм узяти пiвсотня гоплiтiв. Тепер вiн дивився на свiй стольний город, який нiтрохи не змiнивсь, але думки були вже iншi.