Меч Арея
Шрифт:
Та Гатило вже нiчого не чув i не слухав. Йому раптом знову привидiлась ота молода чорнобрива русявка, кращої за яку не бачив, одколи й живе. Вiдтодi минуло дев'ять рокiв, як вона пiшла на добровiльну смерть – у жертву кумирам за грiхи дiтей своїх. Як то буває дивно в життi! Сьогоднi вдень, щойно йому згадалася княгиня Ясновида, земля їй пухом, як Вишата повiдомив: Хладiвой. Мiж сими двома людьми нiби й нема нiякого зв'язку, та руськi кумири все знають i все вiдають…
— I коли?
— Цо, пане ксьондзе?
— Речу: коли завдовiлася та княжна?
— Гримiльда? Тому лiт уже три або чтери. Її по-нашому звут Грiма, Грiмнiца. Бардзо лєпа жона є, пане ксьондзе, бардзо лєпа. Лєпшайша!
Бiльше
А вранцi вiн послав нарочитого з п'ятьма можами до свого рiдного брата Волода в Паннонiю з наказом i проханням негайно прибути. Нарочитий повернувся в кiнцi жовтня. Разом iз ним приїхав не брат Великого князя Володар, а його старший син, двадцятидворiчний довготелесий Остой. У Волода всi дiти вiд першої жони були такi цибатi, схожi на свою маму, яку Богдан бачив усього раз.
— Отець недужий. Має в ратi з далматинами перебиту руку, – сказав Остой. – Прислав мене себе вмiсто.
Гатило подумав днiв зо два, що робити, та й послав Остоя в далекий Новий Луг коло великої рiчки Райни, в Захiднiй Галичинi, сватати вдову Гримiльду за Великого князя київського. Разом з Остоєм поїхали велiй болярин турицький Войслав, малий болярин з Дарницi Судко, домажирич грек Адамiс та двадцятеро можiв учти. Поперед себе свати гнали десятеро коней, вантажних дарами на викуп.
Крiм Вишати, Гатило нiкому не казав про своє нове одруження. По закiнченнi грецького походу вiн узяв собi в Галичi другу жону. Але Єрка лишилася там, на заходi землi полянської, в городищi Знятинi, яке князь галицький Острiй дав за нею. Гатило пробув з молодою жоною всього три доби й вiдтодi не бачив її. Спершу думав привчити до тiєї думки й себе, й свою першу, Русану, й усiх киян, але той крок Великого князя в стольному городi сприйняли дуже спокiйно, з Русаною його стосунки не погiршали й не покращали, бо нiколи не були близькими й щирими, й така всезагальна байдужiсть призвела до того, що й сам Богдан мовби забув про своє одруження. Та вiн i не покладав на нього чогось iншого, особливого. В сорок сiм рокiв можа бiльше цiкавлять справи державнi та ратнi, анiж тi, якими опiкується вiчно молода Лада. Великий князь передусiм є Великим князем, решта все саме собою вiдходить убiк. Так воно й мусить бути, так мiркував Богдан i тодi, коли слав сватiв до володаря Нового Лугу, незважаючи на серце, яке раптом замлоїлося йому в грудях, незважаючи на юнацькi спогади й усе iнше, що з ними пов'язане.
Мiсяця листопада
Свати прибули в Бургундiю, коли почалось нудне осiннє дощiв'я, дерева скинули з себе яскравi шати, й почорнiли, й притихли, чекаючи холодiв. Повновода навiть у сьому мiсцi, каламутна вiд осiннiх вод, рiчка Райна повiльно несла свої хвилi кудись у тi краї, де ще нiколи не заглядало сонце. Так казали про неї слов'яни-венеди, що жили на її берегах, бо Райна – це ж i є райська, в раю ж нiхто нiколи не бував, i сонця там теж немає. Готи ж, оселившись тут, по-своєму називають сю рiчку, адже ж Райн – i є райн, а їхньою мовою те слово означає «чистий».
Увесь сватiвський поїзд був схожий на караван гостей-купцiв. їх дорогою й брали за торговцiв, i часом доводилося просто вибрiхуватись або й утiкати вiд настирливих моравцiв, i лужицьких сербiв, й iнших вендських племен, чиїми землями їхали. Були випадки, що й можi витягали меч, та й самi свати бралися до оружжя, бо лiси й гори тут клекотiли
вiд татей та рiзного непевного люду. Й тепер Адамiс сам себе питав, чи така вона вже й чиста, ся Райна. Пiсля пригоди, яка сталася в стольному городi Києвому й до якої було втягнено й його, Адамiс мовби зiстарився десятьма роками, й усе, що бачив i що чув, здавалося йому тепер не таким простим i зрозумiлим, як здається на перший погляд. В усьому вiн убачав прихований змiст i намагався розгадати в ньому саме се, що сокрите вiд простого ока за облудою слiв i машкарою щирих усмiшок.Головний сват, небiж Великого князя київського Остой, нетерпляче смикав стомленого коня, бо переправа могла затягтися до ночi, йому ж кортiло якомога швидше прибути до городу, що здiймавсь на високому лiвому березi.
Адамiса не дивувала та нетерплячка, бо молодiсть завжди квапиться, хоч i не завжди знає куди. Бiльше дивував його Судко. Ся людина здавен не була байдужа грековi. Малий Дарницький болярин був колись господарем того вже призабутого хлоп'яка з кучерявим лобом i палахкими чорними очима. Вiдколи Богдан Гатило викупив Адамiса в Судка, минуло пiвтора десятка лiт, а старий сивий болярин i досi поводиться з ним, наче зi своїм робом, хоч Адамiс давно вже вiльна людина, та й влади має бiльше за сього чоловiка. Протягом усього мiсяця їхньої дороги Судко тiльки зо п'ять разiв i обiзвався до Адамiса, й сi слова були «Речи, хай запрягають» або ж: «Пощо й досi каша кипить?»
Адамiс мiг би повторити всi тi слова, бо їх було зовсiм не багато. Зате Судко надзвичайно балакучiй iз Остоєм, бо то не лише син Володарiв, а й небiж caмого Гатила. Се й дивувало Адамiса. Та вiн не сердився. За своє життя нелегке й несолодке, й надто ж за сей останнiй рiк вiн навчився й дивуватися людям, i дарувати їм їхнi дрiбнi провини…
Конi, змерзлi на холоднiй мряцi, форкали й трiпали головами, загорненi в рудi вовнянi корзна можi теж iз нетерпiнням чекали переправи. Сьогоднi обiдали на походi, не спиняючись, аби встигнути завидна до мiсця, й од надмiрного напруження сили людськi були на межi.
— Пливуть, – нарештi озвався Судко, який погано бачив зблизька, зате добре вдалину. – Двi лоддi й плiт по собi тягнуть. Усi сядемо, княжичу, – звертався вiн тiльки до Остоя.
— Чи дадуть отi клятi готи хоч по дзбину меду? – озвався котрийсь мiж, а другий поправив його:
— Не готи вони, лиш такi самi, як i ми.
— Та вiдаю, – протяг перший. – Але ж вiра їхня готська.
— А меду не варять, лиш брагу та пиво, – не став заперечувати другий, однак i погоджуватися не хотiлось, бо коли людинi холодно, й голодно, й кортить бодай спину випростати, її починають дiдьки попiд peбpа штрикати.
За пiвгодини човни притягли плiт, нарочитi сли Великого київського князя поставляли туди коней, в'ючних i верхових, поставали й самi, й тi, що були в човнi, десятеро небалакучих можiв, потягли плота на той бiк. Тиха вода, одначе ж, несла добре, зносила й зносила вниз, i веслувальники попопрiли, поки нарештi причалили пiд високою рудою кручею.
— Стежка – гора! – показав їм дорогу один з веслярiв коверканою русинською мовою, й мандрiвники знову посiдали верхи. Город, який здавався таким близьким з того берега, виявився досить далеко, й люди дiсталися його вже перед самiсiньким смерком…
Гримiльда сидiла в невеликiй свiтлицi й пряла вовну, коли їй сказали збиратися, бо кличе король. Се була новина – брат уже не цiкавився нею рокiв пiвтора чи й два, вiдколи поселив її в сьому сiльцi на добрий день дороги вiд городу стольного.
— Чого ради? – сердито глянула вона до дверей, де стояла королевина служниця Мiлада, лужичанка, яку при дворi звали на готський кшталт Мiльда.
— Нє вєм, нє вєм, жупанiце… – зацокотiла вона своєю рiдною мовою, бо в Брунгiльдиному хоромi лужицька була заборонена.