Чтение онлайн

— Коли?

— Зараз.

— Проти ночi?

— Дарма. Збiгай кликни.

Прiск помулявсь, але мусив iти.

— Якщо кiрос консул так рече…

В Адамiса в теремi ще не спали, й незабаром Прiск привiв його до своєї полотки, де на них чекав консул. Максимiн був дуже балакучий i незвично привiтний, i київського грека се страшенно здивувало. Спочатку вiн сидiв, мов на голках, але коли Максимiн наказав Прiсковi витягти зi скринi срiбну амфору грецького вина й почав пригощати гостя, Адамiс аж розчулився. Максимiн довго розпитував його, звiдки вiн родом, чи є християнином,

чи має на батькiвщинi кревних, у чому його служба й чи добре платить Аттiла за ту службу. Адамiс розповiдав докладно й охоче.

— А хто прислужує Аттiлi коло столу?

— Хто в хоромi є, той i прислужує, кiрiє консуле.

— Хто частує його вином?

— Кравчi, кiрiє консуле.

— Кравчi… А тобi довiри Аттiла не має. Так?

— Пощо ж! Як маю хiть, то й я частую.

— I ти?

Консул бiльше не розпитував. Лише розстебнув золоту фiбулу свого хiтона й почав собi махати руками:

— Задушно…

В полотцi й справдi було парко, тим бiльш по якiйсь чарцi вина, питого не за грецьким звичаєм, а по-скiфськи – не розведеним водою.

— Ходiм, Адамiсе, трохи надвiр, бо тут немає чим дихати, – по довгiй паузi обiзвався Максимiн. – Та й Прiсковi треба писати, й ми вадимо йому.

Вони повставали й вийшли, й Прiск довго дивився вслiд їм. Такої щирої гостинностi вiн ще не бачив з боку свого чiльника. В голову бгалися рiзнi думки й не давали зосередитись. Тетрамен сох на писалi, й Прiск знову й знов умочав його в каламар iз чорною рiдиною, але так i не написав анi рядка, поки Максимiн i повернувся.

Консул сiв на своєму ложу й утупив погляд в отвiр полотки. Руки йому неспокiйно терлись одна об одну, й вiн жодного разу навiть не блимнув у бiк свого ритора.

Так спливло два днi, й уранцi третього дня обидва сольства почали збиратись у путь. Прiск допомагав ючити й запрягати конi в вiз iз царськими дарами й час вiд часу тайкома позирав на свого зверхника. Максимiн, гладкий i неповороткий Максимiн, хапливо бiгав мiж челядниками й теж позирав у бiк хорому та до ворiт. I нарештi не втримався й поманив Прiска.

— Пiди кликни… Адамiса.

Прiск тривожно глянув на консула, й старий заходився довго й квапливо пояснювати:

— Маю хiть попрощатися з Адамiсом. Тут йому самотньо, а вiн же грек. Мабути, й вiн хтiв би попрощатись, а не смiє. То й речи йому: йди до кiроса консула, бо, речи, має хiть попрощатися з тутешнiм греком…

Прiск потяг ноги за браму великокняжого двору. Йому вельми не подобалось i се доручення, й уся поведiнка консула. Вiн молився Богородицi, щоб Адамiса не виявилось удома, бо, коли Адамiс прийде з ним до Максимiна, станеться неодмiнно щось таке, чого не мусить статись. Прiск зумисне повiльно йшов до ворiт, а коли вийшов з двору, звернув за гострокiл i сiв на траву. Кожної митi мiг прибiгти сюди й сам консул, не дiждавшись його з Адамiсом, але Прiск сидiв i сидiв i не мав сили звестися. Й коли минуло досить часу, вiн устав i поплентав назад.

— Адамiса нема вдома, – сказав вiн, витримуючи пильний погляд Максимiна.

Старий раптом захапався й почав квапити челядникiв. Конi вже були запряженi й посiдланi, й погоничi, а також

руськi можi, що мали супроводжувати невеликий поїзд до грецького кордону, рушили з великокняжого двору. Гостей проводжала юрма киян до самих Полудневих ворiт, а дiтлашня, штанна й голопупа, бiгла обабiч поїзда до самого Соляного шляху. Максимiн сердито зиркав на малечу, тодi, кивнувши Прiсковi, сказав:

— Дiстань з возу жменю родзинок. Прiск дiстав i подав консуловi. Старий узяв i кинув поза себе дiтлахам просто в пилюку:

— Нате!

Дiти й справдi вiдчепились, але ласощiв з долу не брали. Тiльки один замурзаний малюк пiдняв родзинку й поклав у рот, але котрийсь старший пiдiйшов i ляснув його по губах.

— Плюнь!

Малюк виплюнув, а Максимiн, який спостерiгав ту сценку, все зрозумiв без тлумача й лише буркнув:

— Варвари були завше варварами, хоч i малi.

Тодi вперше глянув у бiк городу Києвого й штовхнув коня п'ятами попiд ребра…

Прiск випадково вгадав. Адамiса й справдi не було вдома. Власне, вiн не був у своєму теремi вже два днi – вiд того вечора, коли консул Максимiн запросив його до своєї полотки, а потiм гукнув прогулятися надворi. Адамiс не мiг заснути тiєї ночi, й жона його Божана теж не спала й мовчки дослухалась Адамiсових зiтхань i глухих стогонiв. Але вдавала, що спить. Уранцi, сподiвалася, мiж сам розповiсть їй про все, що його так хвилювало. Та вранцi Адамiс раптом запрiг коня в двокiлку й нарiкся буцiмто їде на княжi бортницi.

Повернувсь аж на третiй день пiд полуднє й. хрипким голосом запитав жону:

— Поїхали?

— Хто? – не зрозумiла тiлиста кароока Божана.

— Греки.

— Ого, вже давно! Ще зрання побрались. I глянула на свого чоловiка. Вiн був марний i чорний, як дiл. Божанi спершу майнула в головi неприємна думка. До Бортничiв, де була пасiка Великого князя, дорога пролягала через Дарницю. Там же колись жив Адамiс… Але чоловiк був такий марний, що Божана вiдкинула свої дурнi побоювання й спитала турботливо:

— Чи-с не занедужав, Адаме? Та вiн тiльки полегшено вiдiтхнув i подався з хати. Адамiс добре знав свiй норов, знав i те, що розповiсть про все Гатиловi, та не думав, що се станеться так швидко. Вiн уникав зустрiчатися з Великим князем i ходив такими стежками й такими дверима, кудою той i не подумав би ходити. Й у найнесподiванiшому мiсцi раптом почув собi в спину:

— Що се ти крадешся, яко тать полунiчний, га?

— Хто єси? – сiпнувсь Адамiс i зопалу впустив додолу дзбан iз бурштиновим медом. Дзбан глухо хряснув об долiвку медушi й розлiзся.

Гатило стояв у прочинених дверях i реготав:

— Таки ж тать єси! Он як єси ся злякав!

Адамiс i справдi перелякано дивився на Гатилову постать, що вимальовувалась у свiтлiй рамi дверей медушi чорним привидом. Рука домажирича сама полiзла пiд широке червоне опоясо й дiстала звiдтам щось маленьке й лискуче. Гатило взяв простягнену йому рiч i подивився:

— Що то є? Звiдкуду маєш?

То був товстий золотий перстень iз тьмяним камiнцем смарагда.

— На дорозi-м його зналiз, – глухим голосом вiдповiв Адамiс i нахилив очi додолу.