Меч Арея
Шрифт:
«Пiд час сього приставляння тiлько Аттiла не звертав нi на кого зору свого. З усмiхом утiшним вiн дивився на свого молодшого сина, реченого Юрiй, який стояв збiч нього, й ласкаво пестив його рукою по щоцi».
Пир затягся до пiзньої ночi, й Прiск теж упився. Вранцi йому страшенно хотiлося спати, та мусив розлучитися з м'яким ложем у консульськiй полотцi пiд деревами садка. Обидва сли вирушили до старого конюшого проситися в зворотну путь.
«Конюший мав звiщання з инчими вельможами й складав харатiї вiд iм'я Аттiли до iмператорiв. З ним були писцi, й серед оних – Рустицiй родом з Верхньої Мiзiї. Його побрали полоном, але за велiї цноти Аттiла взяв його до себе для складання писмь…»
Того-таки дня цариця
«Прийшли смо до нього вкупi з кiлькома скiфами й були смо вдостоєнi благосклонного й привiтного прийому, й нагощенi добрими стравами. Всi, кої були на обiдi, за поконом скiфським вiтали нас, пiдводячись i пiдносячи нам повнi чари, обнiмаючи нас i чоломкаючи почередно…» Всi були задоволенi – й гостi, й господарi, бо переговори успiшно завершилися. Лишавсь тiльки прощальний пир у хоромi Великого князя київського. Й Прiсковi здавалося дивним, чому старий консул не веселиться разом з iншими, коли навiть поважний Ромул, сол захiднього iмператора, й той пiшов у танок серед гамiрної свiтлицi.
Нарештi настав i прощальний пир – вiдпускний. Сли поприходили в найдорогшому одязi, русини теж убрались по-святковому. Всi обмiнювалися здоровленнями, пили один до одного чару й зичили многi лiта й великi звершення. Сього разу коло Гатила за столом сидiв уже не його старший син Данко, якого князь вiдiслав у далекi землi, а Богданiв тесть, бiлий, як сметана, Воїбор з деревського городу Вручого. Сiмдесятилiтнiй жупан щось розважливо казав Гатиловi, й той лише зрiдка кивав головою. Незважаючи на нове одруження, вони й надалi лишалися в доброму зиченнi.
Через три днi посольства, багато обдарованi Гатилом, лаштувалися в далеку путь додому, й найдужче за всiх квапився чомусь консул Максимiн. Прiск хотiв був уже пiдiйти до свого зверхника й розпитати, в чому причина. Та сталася подiя, що завадила йому зробити се…
Мiсяця того-таки
Вiдколи зустрiв у Києвому городi землякiв своїх, Адамiс перебував у якомусь пiднесеному святковому настрої. З пам'ятi виринали давно забутi подiї далекого дитинства та нещасливих юнацьких рокiв, що принесли йому полон i робство. Переходячи з рук до рук, вiн урештi потрапив у двiр малого Дарницького болярина Судка, який одзначався винятковою скареднiстю й був можем вельми грубим i жорстоким. I хто зна, як би склалася подальша доля молодого роба, коли б вiн того далекого морозовитого дня листопада лiта 433-го не врятував молодого Київського князя.
Тодi Богдан купив його в свого болярчна за великi грошi й одпустив на волю. Адамiс не знав, що з нею робити, з тiєю волею. То була для нього цiлковита несподiванка, , й вiн ходив кiлька день мов приголомшений. Здiйснилася його давня болюча мрiя. Тепер вiн мiг нарештi повернутись у рiдну землю. Та непевнi сили тримали його тут, мов на припонi.
Так вiн, зiбравши добру торбину й одягши подаровану князем нову гуню, рушив у далеку путь. Пристав до гречникiв i мав намiр iз ними разом дiстатися рiдних країв. Але по тижнi часу раптом знову з'явивсь у Києвому городi. Й не тiльки чуття вдячностi до дивакуватого князя київського привели його назад. За кiльканадцять верст у чепурненькому Вишгородцi жила гарна чорнявка Божана, що присушила його серце до сiєї землi.
Ранiше вiн не мiг i мислити собi про неї. Божана була донька гордовитого вишгородського смерда Живка, йому ж, Адамiсовi, лишалося ще багато лiт неволi. За сей час Божану видали б замiж i, звичайно, не робовi в руки, такому, як вiн. Але тепер усе змiнилось. Адамiсовi прийшла несподiвана воля, й вiн ставав рiвноправним чоловiком, незгiрш за батька Божаниного.
Дiва теж наполягла на своєму, й її не довелось навiть умикати проти вiтцевого велiння.
Адамiс iз молодою жоничкою поселивсь на Боричевому Току пiд заборолом городу Києвого, де вже стояло кiлька хиж, i зайнявся рибальством. Се йому вдалося, й вiн би й далi жив отак, але Борислав, кому належав Тiк iз дiда й прадiда, вирiшив зiгнати посадцiв зi своєї землi й оселити їх пiд Ворожiллю.Адамiс пiшов проситися челядником до київського князя. Богдан Гатило найняв його, наставив спершу рибальським чiльником, тодi тивуном, а по п'яти роках i домажиричем до терема жони своєї Русани. Й за два наступних роки Адамiс iзвiв собi власний терем пiд заборолом княжого двору.
Справи його йшли на краще. Жона любила свого грека й мало не щолiта дарувала йому сина чи доньку. Адамiс був задоволений життям своїм, i тiльки туга за далекою вiтчиною труїла йому днi. Часом серце Адамiсове заливалося слiзьми, й вiн ладен був пiшки йти в тi краї, де народився й звiдки привели його сюди в кайданах. Але щоденнi клопоти й родинне щастя потроху тамували той смуток, й Адамiс нiкуди не йшов i лишався в своєму привiтному теремi коло княжого двiрця. Вiн перейняв i мову, й звичаї людей, серед яких оселився, й незабаром уже нiчим не вiдрiзнявсь од русинiв-киян, хiба що був трохи смаглявiший.
Але зустрiч iз Прiском та iншими земляками розвередила стару його рану. Вiн не проминав нагоди, щоб побути з Прiском бодай трохи, бо Максимiна, поважного й непривiтного консула, страхався й уникав; не минав щасливого випадку хоч кiлькома словами перекинутися з молодим одноплемiнцем своєю рiдною й вже трохи призабутою мовою. Й iз тривогою та щемом у серцi думав про той незабарний день, коли доведеться прощатися з привiтним i щирим земляком. I ладен був садовити на воза й жону, й дрiбних дiтей i їхати свiт за очi, туди, де народився й вирiс i де ще мусили жити його батьки, брати та сестри, – туди, де жили греки.
Вiн i вблагав княгиню запросити слiв уже не до неї, як перш, а до нього, Адамiса. Й вiтав гостей, як i чим тiльки був спроможний.
По тому днi серце ще дужче млоїлося в грудях, i вiн ходив мов хмара, бо час невблаганно спливав. I не вiдав, що робитиме, коли настане той неминучий день, який урештi мав-таки настати, бо єдине, що не повертається нiколи, то час. Коли Великий князь київський дав слам одпускний обiд, Адамiс прийшов до свого нового друга з подарунками.
— Се для тебе, друже, – сказав вiн, даючи йому великого срiбного келиха з широкими золотими вiнцями. – Згадуй мене на нашiй землi. А се для хорому божого. Нехай слуги Христовi помоляться за грiшну душу раба божого Адамiса, – й подав Прiсковi кубок зi щирого золота. – Се ж… – Адамiс одвернувся, бо раптовi сльози стиснули йому горлянку. – Се ж… Се вiдвези вiтцевi моєму й мамi рiднiй моїй… Якщо вони в животi й здоров'ї…
Прiск, теж розчулений до слiз, пiдставив пригорщi, й Адамiс висипав у них кiлька разкiв перлового намиста, огiрлиць i золотих та срiбних перснiв.
У сей час до полотки ввiйшов Максимiн, й Адамiс квапливо попрощався.
— Се що є? – спитав консул, киваючи довгою бородою на коштовностi. Прiск пояснив.
— Ладно чинить… ладно, – мовив старий грек, думаючи своє.
Прiска такi слова з вуст Максимiна просто вразили, бо консул уже давно, класне, вiд самого Дунаю, не говорив iз ним прихильно. Максимiн спитав:
— Як його кличуть?
— Адамiс, – вiдповiв Прiск.
— Адамiс… Адамiс… Гарно кличуть. А як шанує його їхнiй Аттiла?
— Добре, кiрiє консуле,
— Добре… Добре…
Бiльше консул нiчого не сказав, i Прiск думав – той i забув про спiввiтчизника, що служить скiфському царевi. Та вийшло на iнше. Ввечерi, коли Прiск зiбрався сiсти за свої пергаменти, консул раптом згадав:
— Як, речеш, кличуть того грека?
— Адамiс, кiрiє консуле.
— Адамiс, речеш? Адамiс… А чи не змiг би покликати його ще сюди?