Меч Арея
Шрифт:
Поблиз царського хорому стояв терем конюшого з такою самою загородою, але не здоблений вежами, як хором. На вельми поважнiй далинi вiд забору видiлася баня, котру конюшич, по царевi найбагатший, наймогутнiший серед скiфiв, зiстроїв з каменю, привезеного з Паннонiї. Бо варвари, котрi населяють сю частку країни, не мають нi каменю, нi доброго дерева, пощо й лiс, i всi стрiйнi матерiали вживають привiзнi з инчих мiсць. I зодчим на строїннi банi був полоненець, узятий у Сiрмiї…"
Все дивувало тут молодого грека, й вiн першого ж вечора, коли всi полягали спати, квапливо низав лiтеру до лiтери, вмочаючи писало в тетрамен:
"Нарiк єсмь столицю Аттiли селом, – писав вiн, перечитавши якийсь абзац, – але се село схоже на величезний город. Хором
Коли Аттiла, вертаючись з походу, пiд'їжджав до городу стольного, його зустрiтив хор дiв у довгих бiлих запиналах, i жони несли над ними полог. Дiви спiвали царевi славу".
Пiд пологом iшло назустрiч Гатиловi й усе його сiмейство. Дiвчата затягли давньої пiснi, яких спiвають на стрiтi Великого князя:
Тяжко є головi кромi плечу,
Зло тiлу кромi голови,
Руськiй землi без князя Великого.
Сонце свiтиться на небесi,
Князь Великий в Руськiй землi,
Дiвицi пiють на Дунаї,
В'ються голоси через море до Києва,
Князь iде на Зборичiв.
Город радий, земля весела,
Пiвши пiсню старому князевi,
А потому й молодим…
Коли Великий князь київський пiд'їздив до терема старого конюшого, Вишатина жона Радмила з великим почтом челядникiв i робiв, мовби й не помiчаючи свого можа, пiднесла Гатиловi хлiб-сiль на гарному рушниковi й срiблянiй тацi та чару доброго меду.
«Сей покон, – записав увечерi Прiск, – є в скiфiв знаком найвисочайшої шани. Цар випив чарку, скуштував хлiба з сiллю й поїхав до хорому…»
Сольство ж грецького iмператора та сольство iмператора латинського за наказом Гатила лишилося в дирцi старого конюшого. Й тiльки коли Великий князь поминув ворота, боляриня конюша вклонилася своєму любому можевi. Сивий, засмаглий на вiтрах Вишата поглянув у вiчi своїй жонi й зашарiвся вiд раптово зринулих почуттiв. Але в домi були гостi, й господиня пiшла вiтати їх край свого вогнища. Вона сама пригощала їх обiдом, i за довгим столом була вся родина старого конюшого та багато рiзних вельможiв. Обiд затягся до пiзнього вечора, й потомленi дорогою, ситими стравами та мiцними медами гостi подалися спати до своїх полоток, розiп'ятих на просторому великокняжому дворi пiд деревами, якi нашiптували про тишу й так довго сподiваний одпочинок пiсля тривалої й виснажливої подорожi.
Й тiльки консул Максимiн, iз яким Прiсковi випало спати в однiй полотцi, довго вовтузився на м'якiй постелi й нiяк не мiг заснути. Прiск разiв зо три прокидався, Максимiн же сопiв i перевертавсь iз боку на бiк, немов його поклали спати не на лебедячих перинах, а на мiхах iз голяками.
Мiсяця того самого
Наступного ранку Максимiн ще вдосвiта збудив свого ритора й послав до старого конюшого Вишата Огнянича вручити йому дари сла грецького та заодно й довiдатися, на коли Великий князь київський призначив звiщання. Прiск умився бiля колодязя – просто з корита. Пiсля вчорашнього «обiду» в конюшого страшенно хотiлося спати – аж очi щемiли, та заперечувати консуловi не випадало, й мусив пiдкоритись. У просторому дворi не видно було нi душi, тiльки по той бiк колодязного журавля сумирно лежав здоровенний собака. Прiск хотiв поманити його, та пес мовби й не до нього. В курнику за стайнями нетерпляче басив пiвень, бо незабаром мало зiйти сонце. Небо вже вияснилось, i тiльки сулиць на три над широкою заплавою сяяла ранкова зоря.
Прiск повернувся до полотки. Поруч iз їхньою стояли ще двi – Ромула з Романом та Констанцiя з їхнiм робом. Хлопець позiхнув i, подумки кленучи старого консула, що збудив його перед курми, влз пiд широке корзно великий пакунок iз дарунками й потягся з великокняжого двору. Максимiн узайве нагадав йому:
— Й
нi з ким нi про що!..— Добре, кiрiє консуле, – мовив Прiск i пiшов. З двiрця варта випустила його, але коли дiйшов до Вишатиного двору, там брама ще стояла зачинена. Прiск подумав, чи погрюкати в дубовi обаполи ворiт, а чи нi, й таки не наважився. Що робитиме там, коли його навiть i впустять? Так чи так, доведеться стовбичити пiд вiкнами того мовчазного вельможа.
Й вiн вирiшив поблукати ранковим городом. У деяких дворах уже грюкали об цямрини колодязнi вiдра – невсипущi попрокидалися й, певно, напували худобу. Десь у протилежному кiнцi скавульнув собака, в iншому мiсцi заляскав крильми й кукурiкнув пiвень. Прiск ходив то в один бiк вулицi, то в iнший, не надто вiддаляючись од Вишатиного двору, й роздивлявся на чепурнi скiфськi оселi, рiвненько вишпаруванi глиною, побiленi й пiдведенi в кого руденьким, у кого синiм або ж зеленим. Стрiхи були майже скрiзь однаковi – солом'янi, але траплялися й гонтовi, й навiть черепичнi.
"Прогулюючись коло терема, – писав потiм Прiск, – я раптом почув слово, яке вразило мене. То було грецьке здоровлення: "Хайре!" ("Радуйся!") Се мовив чоловiк, проходячи мимо. Дивлячись на одiж його, я-м узяв того можа за скiфа. Мене зчудувало, що скiфський вой рече по-грецькому. Складаючи полки з рiзноличних народiв, вони переймають один в одного гунську, готську, а за частим зносiнням з римлянами – й латинську мови. Грецька ж тут чується тiльки мiж полоненцями, взятими у Фракiї або ж на змор'ї Iллiрiї. Але їх зразу впiзнаєш серед скiфiв по рубищу й печальному виду. Той же, що менi вклонився, увидiвсь менi скiфом, котрий жиє замож-но й розкiшне. Вiн був одягнений у багату, ошатну одiж, його волосся було стрижене пiд кружечок. Очутилося ж, що то є грек, узятий полоном у Мiзiї, а тепер вiн живе тут…"
Се був Адамiс, який багато рокiв тому врятував Гатила, коли той тонув у Днiпрi. Тепер вiн служив домажиричем у палатах царицi Русани. Адамiс щиро зрадiв зустрiчi з одноплемiнцем, негайно повiв його до свого дому, й добре пригостив, i все розпитував, як там на батькiвщинi, як живуть тепер люди й чим клопочуться.
— Вельми-м скучив за рiдною домiвкою, – визнав Адамiс, коли вони випили добрий дзбан розведеного, за грецьким звичаєм, водою вина. – Дуже-м скучив i за кревними, й за мовою своєю… Буває, як здушить серце – хоч плач або бiжи пiшки в Мiзiю…
— То пощо ж не бiжиш? – спитав Прiск.
— Пощо… – повторив Адамiс. – Жону маю тут i п'ятеро дiтей, i… добре тут жиється.
— Хiба то добре, коли серце купається в сльозах? Я не змiг би-м жити в чужiй землi, Адамiсе… Скiльки-м пробув у сiй Скiфiї, а вже тягне додому.
Адамiс зiтхнув, але заперечив:
— Я-м полюбив скiфський покон. Ми часто сполчаємось, то є так. Зате в мир насолоджуємося красним i велелюбим покоєм. I нiхто не тремтить, щоби в нього не вiдняли того, котре вiн має й шанує. В моїй старiй вiтчинi, в Грецiї, волостять тирани, а малодушнi роби не смiляться боронитись. Там немає правосуддя, нi рiвностi в податях. I сильнi гнiтять слабих…
— Ти любиш Скiфiю дужче за рiдну землю, – мовив Прiск, але в голосi його не було докору.
— Так є, – вiдповiв Адамiс. – Ся земля є моєю другою вiтчиною.
— I бороду голиш…
— Се велить покон скiфiв.
— I волосся кружечком… Як ви се чините, що в усiх однакове!
— Вельми просто. Вдягаєш на голову судину таку, горнець великий, iже зветься тут макотер, бо в ньому труть мак, i вiдтинаєш усе, що виглядає з макотера.
Але розмова перейшла на веселе, бо вiд зустрiчi й випитого вина, хай i розведеного на водi, обоє вельми звеселилися. В такому станi й повiв Адамiс свого молодого гостя й одноплемiнця до поважного болярина. Вишата вже встиг устати й поснiдати, його жона боляриня Радмила, запнувшись для годиться прозiрним полотком, пригощала юного ритора смачними стравами й добрим вином. Вишата запросив Максимiна разом iз Прiском, а також слiв од захiдного римського iмператора, до себе на вечерю.