Меч Арея
Шрифт:
— I не кинеш?
— Пойми вiру й так.
Рогволод важко пiдвiвся, постояв трохи й вийшов, i вже вслiд собi почув Смiловi речiння:
— Не застуй!
— Га?
— Не застуй, речу.
— Кому? – вже й забув Рогволод.
— Черенцевi.
Се мов пiдстьобнуло князя, й вiн заквапився до конов'язу, де чекав на нього Ждан. Болярин допомiг сiсти на коня – пiдставив дужу руку пiд кощаве й нетримке старече колiно, й вони тихим кроком подалися вуличкою до сiльських ворiт. Але не встигли вiд'їхати й на двадцять крокiв од Смiлової хижi, як назустрiч їм виринула з темряви
— Куди ж то супроти ночi?
— Хто єси? – злякано буркнув князь. Глiб, мiж Глiб тутушнiй годований.
— Що волiєш? – похмуро спитав Ждан.
— А нiчого. Речу: куди ж отако супроти ночi?
— Яке твоє дiло?
— Їдьте до теремця мого. Й ти, болярине, впiзнав єсмь i тебе.
Конi йшли, й мiж Глiб, тримаючи рукою за обротьку, теж ступав, замiтаючи куряву з дороги довгими полами свити. Рогволод зоглянувся по боках – i справдi, куди ж проти ночi?
— Позостанься, княже Рогволоде, й ти, болярине Ждане, бо як зазнає Гатило, що-м опустив вас у нiч голодних i холодних, то присле й…
Почувши ймено ненависного онука, навiть не власного, а братнього, Рогволод знестями гаркнув:
— Гати-и-ло?!
Тодi здибив огиря й уп'явсь острогами в живiт. Кiнь од болю й несподiванки стрибнув уперед i мало не пiдiм'яв ошелешеного можа Глiба. Болярин Ждан i собi погнав услiд за Великим князем.
А з кувачницi все те бачили Стоян iз Людотою й усе чули, бо Рогволода взяли бiси вже перед самими ворiтьми Городища, де тулилася пiд низькою солом'яною стрiхою прокопчена й просмерджена гореним залiзом сiльська кувачниця.
— Гей, Глiбе! – звернувся Стоян до княжого дружинника. – Що се вiн ради?
— Не вiдаю! – спересердя вiдмахнувся мiж.
— Приходив тобi в гостi?
— Вiдуновi, – ще сердитiше буркнув Глiб.
— Вiду-но-овi?
Коваль стояв i дивився в досi розчиненi ворота, де щойно зникли два комонники. Людота пiдiйшов i став поряд.
— Вiдуновi?
— Таж чув єси, – одказав Стоян, а Людотi раптом спало на думку таке, що боявся й вимовити вголос.
Вони ще якийсь час кували i витягали молотом товсте лезо довгого й важкого меча, й Людота нарештi не втерпiв:
— А що, коли дiдо Смiл вiдає про…
— Про кого?
Людота зiтхнув, i Стоян теж зiтхнув, здогадавшись.
— Що ж ради мав би гуцати Великий князь аж сюди?!
— Що ради! – заперечив Стоян. – Ворожити. Або ж по зiлля якесь приїхав.
— По зiлля мiг би прислати й нарочитого.
— А так…
— А ворожити?.. О що б то? – Раптом його мов осiнило: – Чи не по наворот-зiлля? Вуйку! Чули сте?
— Таж не глухий. То й що стоїте!
Коваль подивився на нього й почав скидати свою дублену скоряну передницю, жовту згори й гнiду зiсподу.
Тим часом .Рогволод гнав коня, не даючи йому спочину, гнав битим Соляним шляхом повз Київ-город, гнав, мов у нього вселилися чорти й бiси з усiх дiбров i ярiв. Удосвiта був-таки вдома, та ледве здобувся на силi злiзти додолу; його вже роби внесли в хором i поклали на м'якому ведмеднi. Почалася тiпаниця, вiн цiлiсiнький день прокалатавсь у постелi, нiкого не бачачи
й не впiзнаючи, й се тривало до вечора, й наступного дня, й ще одну нiч, i ледве третього ранку князь прийшов до пам'ятi й упiзнав Харю Мурина, який чатував коло лiжка.— Що тут дiєш? – ледве витяг iз себе Рогволод.
— Стережу.
— Що стережеш?
— Душу твою, Великий княже.
— Хай тебе чорти стережуть, – якось байдуже висварив його Рогволод, а Харя Мурин вiдповiв:
— Яз чортами маюся, не мисли за мене, княже. Рогволод почав пригадувати все, що з ним трапилося, й не пригадав, i спитав Харю:
— Де є Ждан?
— Певно, вдома.
— Вдома?
— Угу. А кiнь твiй ноги вiдкидав.
— Кiнь?
— Кiнь.
— Пощо так?
— Хiба-с забув?
Рогволод аж тепер згадав усе, геть усе, й спробував пiдвестись, та навiть руки поворухнути не мiг.
— А Ждан, речеш, удома?
— Мабути…
В князевих очах було стiльки суму й стiльки безпорадної немочi, що Харi Муриновi стало шкода його. Вiн сказав:
— Пощо нуртуєшся так? Наречи його в себе мiсто й жий собi красно, доки душа дихає в ротi.
— Кого – його? – болiсно зморщившись, перепитав Рогволод.
— Сам вiдаєш, княже, – тихо вiдповiв скоморох.
Рогволод крикнув:
— Послух єси Гатилiв!.. Послух!..
Вiд напруження й схвильованостi Рогволод закашлявсь, Харя ледве вiдбив його душу, щосили гатячи кулаком у спину, й, коли впокоївся й лiг на ведмедно, вбiгло двоє можiв о мечах.
— Вiзьмiте його… – вказав їм князь на скомороха. – В поруб… У поруб сього послуха!..
Ввiйшов i Ждан i почав боронити Харю перед князем, але старий лишався невблаганний:
— У поруб…
Скоморох тiльки дивився на князя. Все спiвчуття, що заполонило було його допiру, тепер геть випарувалося, й вiн посмiхом кривив вуста на один бiк i нi вiдбивавсь од можiв, нi намагався просити о милiсть.
— Не дiяв би-с такого, – сказав Ждан, коли можi вiдвели Харю до порубу. – Не дiяв би-с.
У голосi його бринiла похмура неприязнь, i Рогволод одчув се.
— Й ти, болярине, руку спроти мене…
— Якби-м спроти тебе руку тяг, княже, – з докором i серцем проказав лiтнiй болярин, – то був би-м давно коло нього.
В старого заворушилися вуса, перш нiж вiн повторив:
— "Коло нього…" Всi ви сте послухи…
Того вже й Ждан знести не мiг. Кинувши на Великого князя гнiвний погляд, вiн вийшов, брязнувши довгим мечем об порiг свiтлицi. Рогволод почав кволим голосом гукати кого-небудь. Увiйшла роба.
— Єутихiя!.. – проказав вiн, i молода жiнка мерщiй побiгла з можеської половини хорому геть. Незабаром, одсапуючись, до свiтлицi вкотився Єутихiй.
— Кликали сте, отче?
— Ходь сюди… Вклякни.
П'ятдесятирiчний княжич, гладкий i рожевощокий, був би схожий на розгодованого хлоп'яка, коли б не гнилi зуби, що так i випирали йому з рота. Єутихiй став перед батьком навколiшки, й старий обхопив йому голову обома руками й заходився гладити довге, до плiч, волосся. Єутихiй розчуливсь од такої ласки й почав пхикати. Тодi старий у припадку несподiваної лютi вiдштовхнув його: