Чтение онлайн

— Втiкаєш, княже? – недружелюбно буркнув вiн.

— Треба вже…

— Випий на похмiлля, тодi…

В господаревому голосi чулась неприязнь, i Годой не наважився заперечувати. Київський князь пiшов до медушi, дверi були замкненi, вiн гахнув їх поробошнем i виставив. Годой усе те бачив, i мовчав, i так само згiдливо йшов за князем до свiтлицi, обгидженої звечора. Вiн би не сказав i слова про вчорашнє, та сам господар, мов дратуючи й його, й себе, раз по раз навертав розмову на слизьке.

— Речеш, прийми Христа. Зречися свого й прийми грецьке.

Годой мовчав, i се ще дужче дратувало Богдана, бо вiн знав,

куди той збирався, й куди поїде зараз, i з ким бачитиметься, й про що говоритиме.

— Й за брата свого забув єси, й кревної мсти не чиниш менi…

— Наш бiг милостивий, княже. Так сам робив, так i нам велiв.

— Що велiв?

— Опрощати.

— Що?

В Годоя теж гуло в головi, та вiн терпляче доводив Богдановi:

— Бути милостивими й любити ворогiв своїх.

Богдан, уже випивши зо два келихи меду, пожвавiшав. Останнi слова Годоя навiть розсмiшили його, й вiн лунко зареготав.

— Любити ворогiв! Осе так! I ти вiруєш у такого бога?

— Вiрую, княже. Христос рече: вдарять тебе по правiй ланитi – пiдстав i лiву, бо в смиреннi своєму ти будеш любий боговi нашому.

— Я знаю грекiв, Годою, – сказав Богдан, тодi в очах йому спалахнули чорнi вогники, вiн якийсь час ховав їх за зведеними докупи брiвми, тодi пильно глянув на гостя й пiдвiвсь. Годой занепокоєно стежив, що робитиме господар. Богдан же замахнувся й щосили ляснув Годоя по щоцi. Луганського князя мов пружиною пiдняло. Встаючи, вiн турнув лаву, лава гримнула на всю хату, й вiн вихопив меч iз пiхва.

Й тут Богдана мов прорвало. Вiн стояв i голосно реготав, а коли вгамувався, червоний i вдоволений, сказав своєму гостевi:

— Брешуть твої кумири! Брешуть! Якби вони були такi всесильнi, як ти речеш, то не дали б руцi твоїй витягти меч. Ударив єсмь тебе по однiй ланитi – пiдставляй другу! Ти ж єси хрестатий! Будь милосердним i люби того, хто вдаряє тебе! Нащо ж тобi здався меч?

Годой розгублено клiпав. Такого повороту вiн не сподiвавсь. i тепер не знав, що робити й що казати. Лiва щока палала, господар i досi реготав:

— Чи, може-м, не так тебе вдарив? Христос рече: як ударять по правiй. А я вдарив зупершу по лiвiй.

Годечан узяв пiхво й поволi засилив меч назад.

— Хай буде так, – сказав вiн. – Кров зове мене до меча, а вiра здержує руку.

Того дня Годой так i не змiг поїхати. Вiн був уже й зiбрався, та бiля колодязя, де косарi поїли його коней, пiдковзнувся на льоду й звихнув ногу. Спершу думав, що минеться, та на коня сiсти не знайшов сили. Колiно йому наче задубло. Спираючись на довгий меч, князь Годой ледве дошкандибав у хором. Певно, болiло дуже, бо Годой зблiд, i чоло йому вкрилося рясним холодним: потом, але з вуст не зронилось нi стогону, нi пiвстогону, луганський князь навiть бадьористо всмiхався до Богдана, й се нiби змирило з ним київського володаря.

— Посидь у Києвому городi, княже, так їхати не личить.

Богдан звелiв челядникам перенести хворого на спiднє повершя, де стояла широка пiч i було тепло. Годой не заперечував, i господаревi навiть здавалося, що вiн радий своєму зувiччу.

Гатило сам дивувався, що так раптово змiнились його почуття до луганського князя.

В свiтлицi сидiла стара княгиня, запнута вдовиним полотком по самi вiчi, бо так велить покон землi Руської, але розмовляла з хворим гостем вiльно й невимушене. Говори про його батькiв i про спiльних,

не вiдомих Богдановi родичiв. Коли Богдан зайшов, мати встала з лави й незвично клопiтливою ходою подалася геть. Богдан вийшов за нею аж у сiни, дивився, поки вiдчинить дверi на свою, жоночу половину, однак стара княгиня й не обернулася. Здивовано хмикнувши, Богдан зачинив по собi й сiв подалiк. Йому подумалося, чи не Руска, молода господиня, стала причиною того хвилювання.

Вiн поспитав Годоя:

— Що, язвить?

Бiль десь-то був i справдi великий, бо гiсть навiть не вiдповiв, лише махнув кволо рукою. Київський князь хотiв був йому сказати щось таке приємне, та слова повiльно спливали в пам'ятi, й доки пригадував, рипнули дверi, й на порозi стала княгиня Рада. Богдан глянув на неї й одразу зрозумiв i що трапилося, й чому тодi мати так поквапне зникла на своїй половинi хати.

Стара господиня стояла в навстiж одчинених дверях, у свiтлицю тягло холодом, але так треба було, й нiхто на те не зважав. У руках у неї Богдан побачив здорового зозулястого пiвня з широким ярим гребенем i такими самими борiдками, що спадали йому на рябi могутнi груди.

— Маєш пiвника, княже Богдане! – врочистим голосом рекла стара княгиня й низько вклонилася синовi Той поволi встав, пiдiйшов до неї й мовчки поторкав птаха за червоний клобук. Пiвень невдоволено киркнув на його руку й трiпонув головою.

— Пiвник? – перепитав князь.

— Маєш пiвника ще одного, – вже не так урочисто вiдповiла стара господиня.

— Коли?

— Осе!

Вона простягла йому зозулястого гребенача й знову вклонилась, Богдан узяв його й пiшов повз матiр на ганок, тодi, згадавши, разом iз птахом ув однiй руцi збiгав нагору й повернувся вже пiдперезаний мечем i в теплiй овечiй гунi, виквашенiй у дубовiй корi.

У двiрцi вже зiбралося чимало люду – й челядники, й роби княжi, й можi, й пiдлi кияни, чулися збудженi веселi голоси, й коли київський князь повернувся назад до Годоя, в наквацьованих кров'ю руках його була тiльки зозуляста й гриваста пiвняча голова. Князь аж сяяв од радощiв.

Годой пiдвiвся на вистеленiй бурим ведмедном лавi й узяв ту голову, й обидва так старанно роздивлялися її, нiби могли помiтити в нiй риси юного київського княжича, який народився кiлька хвилин тому.

— Першого Данком єси нарiк? – поспитав Годой.

— Данком.

— Лiпо є, що не кура й сього разу.

— Так є.

Вони старанно уникали слова син, бо не можна згадувати людину, перше нiж її вречено буде котромусь кумировi. Київський князь, побоюючись, аби гiсть не переступив покону пращурiв, бо вiд хрестатих можна сподiватися всього, поквапливо сказав:

— Учинив єсмь требу всемiжному Юру. Нарiкаю йому сина свого!

Тепер можна було не боятись урокiв, i вiн, а по ньому й князь Годой, полегшено зiтхнули.

— Юрко?

— Так буде, – вiдповiв київський князь i знову почав ворожити на пiвнячiй головi, бо там усе сказано: й яким виросте новий княжич, i що робитиме, й скiльки перемог на ратному полi матиме за своє життя, й скiльки поразок.

Увечерi на горi княжого хорому зiбралася весела учта. Годой, спираючись на довгий меч, пiднявся й собi сходинами на другий поверх. У найбiльшiй княжiй свiтлицi сидiли всi значнi люди князiвства. Навiть челядникам i робам було виставлено в пiдклiтях кадь меду й кiлька дзбанiв сити.