Меч Арея
Шрифт:
— Уречи, княже Богдане! – пiдвищив голос Людота.
Й князь крикнув:
— Вречу, хай прокудять тебе з двiрця бичами!
Й нарештi-таки зловчився поставити ногу на стремено. Та Людота вхопив коня за вузду.
— Хочеш, я здобуду тобi Юрiв меч?
— Який меч?.. – не вiрячи, перепитав Богдан.
— Юрiв!
У князевi все отерпло. Вiн проказав:
— Де-с чув про меч сей?
— А чув єсмь, – ухильно вiдповiв Людота.
— Ти хто єси?
— Смерд!
Богдан подивувався, з якою гордiстю вимовив те слово хлопець, Людота ж наче зумисне сказав удруге:
— Смерд єсмь i вiльний орач, княже! Й усi в роду моєму смерди, вiдай про се. Й коли тобi смерд
По тому словi Людота пустив коня, нахилився, взяв й землi чорну грудочку й з'їв її, як їла кiлька днiв тому його жона Славка. Богдановi знову продерло спину морозом, ошпарило варом, i вiн тихо сказав:
— У чiм клянешся, смерде?
— У тiм, що чув єси, – сказав, давлячись чорною землею, Людота, бо був i сам до межi схвильований, адже се клятва найстрашнiша, й через Землю, яка нас породила, ще нiхто й нiколи не переступав.
— Я не йму тобi вiри, смерде, – проказав Богдан, але хлопець уже здолав ковтнути i вже твердим голосом одповiв:
— Їв землю-м.
I то щось таки значило, й князь київський, широко розплющивши вiчi, зорив на дивного смерда, який говорив незрозумiлi речi й ятрив у його серцi глибоку й давно наболiлу, сховану вiд чужого вiча, виразку.
Людота торкнувся трави рукою, тепер уже як рiвний рiвному, бо пiсля такої клятви людина пiдноситься навiть у власних очах, i мовчки пiшов з двiрця. Князь наздогнав його вже за ворiтьми, де дорога збiгала в окольний город i помiж високими хатами та хоромами в'юнилася на той бiк засiки. Гупнувши на землю, вiн повiв коня в руках. Людота стримано всмiхнувся князевi, тодi раптом щиро й весело розтяг вуста до самих вух.
— Чуєш? – сказав Богдан. – Iди до мене.
— Куди се?
— До двiрця.
— Чого ради?
— До двiрця, та й годi.
— Що би-м там робив?
— А що тямиш. I що волiв би-с. Ковач єсмь, – одповiв Людота.
— То йди ковачем. Я маю добру кузню, велику.
— Я теж маю, княже Богдане. Куємо собi з вуйком Стояном.
— Стояном? Я знаю Стояна. Вiн тебе вiдпусте.
— Я сам не маю хотi.
— Сам? Пощо ж?
— А так, не хо, та й годi. Менi й у нашому Городищi добре мається.
— Старець ваш Славута жиє?
— А жиє.
— Скiльки ж се має лiт Славута?
— Не вiдаю. Хiба сто або сто й десять…
Злоба до старця, що сими днями вже встигла була пригаснути, раптом закипiла в Людотиному серцi знову, й вiн утратив хiть до дальшої розмови. Богдан спитав:
— То не волiєш?
— А речу ж, – i без зайвих слiв подався стежкою навпростець до Дiброви, дубового лiсу, що починався за Києвим.
Князь одним махом вихопився на коня, зострожив його й погнав до Соляного шляху, а звiдти в Хрещатий Яр, i гнав доти, поки сiрий жеребець пойнявся милом. Богдан був певен, що той отрок не зможе нiчого вдiяти, що й про меч Юрiв чував десь випадково й не вiдає, нi де його дiстати, нi що воно є, та не мiг заспокоїтися. Давно, лiт тому зо п'ять, чув байку, тi зроненi слова про таємничий меч i думав, що вже геть забувся й за нього, й за своє колишнє бажання. Та варто було ковальчуковi нагадати – й душа в Богдана спахнула новим вогнем, i серце закалатало в грудях, i руки сiпали шпаркого жеребця за повiддя. Сам того не думаючи, вiн пригнав до стольного Витичева. Сонце хилилося на захiднiй пруг, i досi жарке й розпечене, але там, за лiсом, понад самими верхiвками слалася чорна повстяна хмара, й Богдановi з пiдсвiдомого передчуття стислося серце. Й та хмара, й город Великого князя, бiля якого вiн опинився, здались йому таємничим, злокобним знаком, вiн страшливо зо-зирнувся й зашепотiв у всуєвiрному потязi:
— Що сим речеш, Боже? Чи слави моєї зажадав єси, чи погуби
моєї? Вiдкрий менi волю твою, Боже, що полi чує та чорна хмара перед стольним городом? Повiдай, Боже, i я зречуся й себе, й помислiв моїх. Нехай лиш Руськiй землi, де похованi мої дiди й прадiди, свiтить сонце…Кiнь, який утомлено ступав по майже зарослiй травою путi, раптом пiдняв голову й тривожно заiржав у бiк столицi. Богдан зострожив його й смикнув за повiддя:
— Й-йо!.. Й-йо!
Князевi стало страшно, що хтось може побачити його тут, бiля Витичева, й вiн далi погнав коня…
В ЛIТО 427-е
Закоторилася земля грецька. Християни пiшли супротиву християн, i рiкли однi: Iсус молодший за бога-Вiтця, отже, бог-Син має початок, i зупершу його не було. Тi ж вiдповiдали їм: «То єресь, i ви єсте єретики. Бог-бо їден у трьох парсунах, i не може такого бути, щоб бога спочатку не iснувало».
Й роздiлилися, й почалися розпрi й которання, й гору брали то тi, то сi, й во iм'я бога лилася кров, i сипалась у вино отрута, й син возненавидiв вiтця свого та брат – брата. Й став занепадати цар-город Константинополь, i город Олександрiя єюпетська[9] не пiдкорялася йому й чинила прю з ним.
I з'явився в стольному царi-городi Константинополi євнух вельми мудрий i зело хитрий i пiдкорив собi ввесь клiр, i молодого iмператора, й саму всемогутню Пульхерiю, й тепер у царi-городi чувся голос Олександрiї, городу єюпетського.
Й було iм'я тому євнуховi безбородому Хрисафiй.
В ЛIТО 428-е мiсяця стичня
Київський князь Богдан Гатило вiтав гостей. I хоч вiн був їм не дуже радий, та закон i покон племенi руського й полянської землi змушував одкривати перед гiстьми й ворота, й хороми, й серце. Вiн дивився на можа, що сидiв за столом, i намагавсь оскресити в замулах пам'ятi далекий день квiтного мiсяця, коли вперше бачив його.
То був луганський князь Годечан. Київський володар спробував полiчити, скiльки ж минуло вiдтодi лiт, i не мiг достеменно згадати сього. Князь Годечан задумливо посмикував собi довгу русяву косу й мало чим нагадував того кощавенького й хоробливого юнака, що назвався тодi Годоєм. Скiльки ж лiт минуло? Скiльки? П'ятнадесять? А може, й шiстнадесять. Про що вiн думає, сей жилястий косак?
— Чи не мсту прийшов єси чинити, княже? – з ледь прихованою дратiвливiстю спитав Богдан i тут-таки зрозумiв, що зовсiм не те має на думцi гiсть. Князь Годой сумно всмiхнувся й трохи недоречно й для своєї коси лугарської, й для вiку, бо мав щонайменше лiт iз тридцять чотири, зiтхнув:
— Пощо згадувати, княже, буле?
— Єси ж роду… – Богдан завагався, чи вимовити те ймення, чи нi, та вже коли почав, мав i довершувати, й вiн сказав: – Єси ж роду Джюрджевого.
— Так є, – неохоче вiдгукнувся луганський князь. – Брат єсмь утретє йому. Та…
Вiн не доказав, бо ввiйшли Борислав iз Вишатою.
— Сих можiв знав єси, княже? – спитав Богдан, кивнувши на їхнiй уклiн. – Були вони i тодi, коли ми смо з тобою вперше звидiлися. Сей мiж – боляр Борислав Борич, а то – старий конюший Вогнянич.
Увiйшлi посiдали з княжої лiвої руки, Борислав простягся до дзбана з медом i налив собi й Вишатi. Вони вже знали, хто завiтав до двiрця, й нашорошено дослухалися розмови. Київський князь чекав, що казатиме далi Годой, але косацький гiсть не виявляв балакучостi. Довгий стiл з товстенних дубових дощок займав пiвсвiтлицi, попiд вiкнами й уздовж трьох стiн тяглися вкритi картатими ряднами лавицi. Мiж вiкон горiла червоним вогнем грубенька соснова скiпка, заливаючи помешкання мерехтливими вiдлисками.