Меч Арея
Шрифт:
— Не пущу! – сказав уперто Людота. – Нехай дiдо виру дає.
— Ой сину, не дасть вири дiдо, – засумнiвалась мати, батько ж мовчав i навiть не дививсь у їхнiй бiк. Людота побiг до старця.
— Дiду, благословили сте нас до злюбу, – сказав вiн, дивлячись собi пiд ноги.
Та дiд мов ляснув його по щоцi:
— Чого ради не повiдав єси, що дiвка твоя княжа роба? Мовив тивун, щоб сього ж днi до вечора йшла домiв. Так буде.
Сi останнi слова були невблаганним присудом, але Людота наважився заперечити старцевi:
— Дайте за неї виру…
— Де ж я тобi тих вир наберуся! Тамтого днi –
В голосi старця бримнуло залiзо, й Людота зрозумiв, що далi благати марно.
Проте й жону свою не вигнав з дому й лiг iз нею спати. Дасть Бiг день, дасть Бiг ум, що буде, те й буде. Та вранцi, ледве в хижi повставали, зачувся гомiн. По той бiк тину стояв княжий тивун, а бiля нього два можi зоруженi. Старець гомонiв iз батьком, сидячи на присьпi хати, й батько тупо дививсь пiд ноги.
— Видаєте її, дiду? – похолов Людота, ступивши крок до присьпи, й дiдо вiдповiв:
— Не можу которитися з князем. Не мовив єси того-днi, що вона є роба княжа.
Славка, мов заговорена, пiшла сама до хвiртки, Людота метнувся, щоб утримати її, схопивсь навручки з тивуном, тодi можi пострибали з коней i скрутили Людоту вiжками. Хлопець пручався й вiдбивавсь, але його припнули мiж кiньми й повели до городу Києвого. Нi старець, нi хтось iнший iз сiльчан не прийшов йому на пiдмогу, хоча впоратися з тивуном i двома можами могли в одну хвилю, й Людота, затамувавши в серцi лють, пiшов, сповитий, мов лялечка, й припнутий на двох мотузках до сiдел. Славка ж ступала, покiрно схиливши голову й не наважуючись озирнутися.
Дорога здалася Людотi такою довгою й жахливою, що вiн аж зубами скреготав, плентаючи мiж кiньми, й, коли проминули Дiброву й попереду зачорнiла стiна гостроколу, плюнув, мовивши слова страшного прокльону: над Києвим городом, виблискуючи проти високого сонця бiлими й чорними крильми, лiтали голуби, сотнi голубiв, усякої мастi, й се було поганою прикметою.
Князь Богдан зустрiв їх на високому ганку, вбраний у полотняну сорочку, заправлену в ногавицi, й босонiж… Вид його не провiщав нiчого доброго, й Людота знову згадав голубину зграю.
— Осе вiн i є? – грубим голосом поспитав у тивуна князь. Усе в ньому було грубе: й голос, i кремезнi плечi, й здоровезнi ноги, припорошенi курявою (десь-то ходив двiрцем без поробошень), i широкi лопатища рук, i навiть карий оселедець на блискучiй головi.
— Осе й є, княже, – догiдливе мовив тивун. – А се є та роба, що…
— Виджу, – проказав князь i зiйшов приступками додолу. Постоявши бiля Людоти, вiн пiдняв його вперто схилену голову. Людота сiпнувся й визволивсь iз князевої руки. – Пощо не зориш?
— Не маю хотi, – буркнув молодий смерд.
— А женитися мав єси хiть?
Людота зле блимнув за князя, й той знову спитав його:
— Вiдав єси, що дiва та є моя роба?
— Вiдав єсмь! – вибухнув хлопець. I князь несподiвано вiдступив крок назад, уражений незборимою зненавистю в очах сього скрученого юнака. Тодi вже тихо спитав:
— Вiдав єси – й умикнув? А чи-с вiдав те, що мiж роби стає такоже робом осподаря її?
Було видно, як обличчя князеве закипає червцем i зловiсно виблискують очi.
— Й се-м вiдав, –
одповiв отрок i подививсь Богдановi просто в вiчi.— Й умикнув таки-с?
— I вмикнув єсмь.
— Пощо?
— Бо так Дана захтiла! Дана! – роздратовано крикнув отрок, i всi сподiвалися, що князь шмагоне сього непокiрця гарапником.
Та Богдан сказав тивуновi:
— Розкрутiть його.
Мовив тихо, незвично глухим i здавленим голосом, i всi були страшенно здивованi, бо в тивунових руках уже бряжчало залiзне путо з хитрим київським замком, яким спутують коней i непокiрних робiв. I нiхто не знав, про що думає в сю мить князь, i жоден з присутнiх, а найменше за всiх Людота, не сподiвався, що вiн скаже:
— Пустiть i її. Опрощаю.
А вiн так i сказав, i Людоту розв'язали, й отрок мовчки розтирав набряклi руки, немовби найголовнiше в тому й полягало, щоб терти долонями червонi й глибокi рiвчаки на зап'ястках, i не смiв пiдвести очi, бо було незрозумiле чому соромно й незручно, вже краще б, думалось йому в сю мить, його б торсали й били, й се б вiн знiс легше, бо до сього ж був готовий.
Усi теж стояли, мов i їм стало незручно, й, коли нарештi Людота спромiгся на перший крок, тi, що стояли круга, полегшено зiтхнули. Юнець поволi вiддалився, минув двiрцевi ворота, заспускавсь дорогою в окольний город, не випроставши плечей i не обернувшись, а позаду, назирцi, й досi не вiрячи в те, що сталося, йшла Славка…
До самого вечора й увесь день потому київський князь тiльки й думав про сей дивний для самого нього випадок. Думав не за те, що, зрештою, вiд кiлькох утрачених гривен не зубожiє – в княжiй скiтницi багато серебла й золота. В головi снувались останнi слова молодого смерда й на душi було порожньо й тоскно. Хiба ж не мiг i вiн учинити так само, як сей не знайомий йому городищець? Хiба забракло сили й мiжностi прискакати на доброму жеребцi, й схопити, й завезти на край свiту жону, яку любив од малих лiт i почуття до якої не згасли й сьогоднi?
Що б не робив Богдан i куди б не ходив, ота думка не давала спокою, й сумнi заплаканi очi Ясновиди, якими запам'ятав їх iз останньої зустрiчi, стояли перед ним i бентежили душу. Вже два лiта в княжому хоромi жила чужа й нелюба людина, княгиня Руска, й се гнало Богдана з хорому в степ i в лiс, аби далi, аби не дивитися на неї. Вiн цiлими тижнями блукав у далеких дiбровах чи їздив на прип'ятськi риболови й додому вертав лише з необхiдностi. Все було б iнакше, все було б не так, якби йому в той день позаторiшньої весни не забракло рiшучостi.
У такому станi й застукав його Людота. Вiн, либонь, пантрував на Богдана, бо постав перед очима саме в ту мить, коли той збирався сiсти на коня й утопити смуток у зеленому шумовиннi Дiброви. Людота вийшов з-за ворiт i мовив:
— Княже Богдане, що ти за… за се хочеш? Гатило здогадався, про що мовить отрок, i тiльки скисливсь.
— Нiчого не хочу.
Людота наполягав:
— Нi, ти наречи – я й зроблю теє.
— Нiчого не хочу! – вже роздратовано мовив київський князь i смикнув жеребця за вуздечку. Жеребець казився й не хотiв пiдставляти йому стремено, й Богдан знову й знову смикав його, ще дужче дратуючись, бо поряд стояв несхильний у своїй упертостi хлопець, який нагадував князевi про його власну безсиль.