Меч Арея
Шрифт:
«Чуєш, вовче-брате, давай так: хто дужче пащу роззяве, того й гора».
Зачали роззявляти. Один роззяве дуже, а другий ще дужче, один дуже, а другий ще дужче. Тодi, як старий роззявився до самого глоту, молодий ушилив йому в пащу хвiст, i той здох, бо не мав як одкусити молодому хвоста.
Всi були радi вельми, бо старий вовк обрид їм. Найборзше радiли вiвцi й кози: великого лиха зазнали вiд нього…
Харя Мурин простяг руку до повної чари й сьорбнув меду, Богдан же пiдозрiливе дивився на скомороха. Вiн сподiвавсь iншого закiнчення, та казочка виявилася безобидною. Київський князь полегшено вiдiтхнув i блиснув на Харю не сердито прискаленим
— То й до чого твоя казочка? Старi завше вмирають, на тому й свiт стоїть i стояти-йме. Чи вiдаєш се, скомороше?
Той поставив келиха й потиху сказав, роздiляючи кожне слово, нiби щоб i нетямущi могли зрозумiти:
— Я те вiдаю, княже. Та нерозумнi вiвцi не вiдали того…
Князь i досi не помiчав пастки, кинутої йому пiд ноги. Вiн простякувато спитав:
— Чого не вiдали вiвцi?
— Не вiдали того, що в старого зубiв уже не було, а молодий мав повну пащу великих i вельми гарних та… гострих зубiв.
Гостi вибухнули дружним реготом, бо Харя й сього разу доточив казцi несподiваного хвостика. Всi причаїлися, позираючи то на молодого київського князя, то на скомороха.
Богдан, люто ухнувши, стрибнув на стiл i просто по мисках та полумисках, перекидаючи полив'янi глечницi з медом, запереступав до гайдара. Той сидiв незрушно, тiльки зблiд i мiцно стиснув ще мокрi вiд меду вуста, проте сидiв i сидiв, навiть тодi, коли Богдан повис над ним, задерши до стелi довгий лискучий меч. Але вiстря меча вп'ялося в сволок. Богдан смикнув за вруччя раз i вдруге, нарештi висмикнув i застиг у незручнiй позi посеред брудного, залитого й заляпаного столу.
В очах йому було здивування – й тим, що допiру сталося, i тим, що мало статися, та якимось дивом не сталось. Малi боляри, велiї та простi можi, якi сидiли на сьому кiнцi столу, повiдхилялися, майже падаючи долiспини через лавицi. Богдан стрибнув додолу, вибiг у сiни й порозстiбав петлицi гунi.
Таких дурощiв Богдан i не чекав од себе. Вийшло на те, хоч бери сiдлай коня та просто додому. Й усе через свою пiдозрiливiсть. Марно сичав на всiх – i на того череватого дядька, й на скомороха, й на Великого князя. На душi стало тоскно. Треба, либонь, подивитися на самого себе. Великий князь Рогволод, що б не було, йому дiд, рiдний брат його дiда Данка, рiдна ж кров нiколи не стане водою, бо так улаштовано свiт, i Дажбог iз Даною тому зарука.
Богдан вийшов у дворець, сiв на витолоченому споришi й глибоко зiтхнув.
По якомусь часi дверi знову рипнули, й чорна велика постать наблизилася й стала збоку.
— То ти єси, Морятине? – впiзнав Богдан.
— Я єсмь, – глухо проказав нарочитий мiж.
— Смiються тамтi?
— П'янi вони, – вiдповiв Морятин.
— Не лiпо є…
Богдан почувся раптом таким самотнiм, що хотiлось, аби бодай сей похмурий чоловiк лишився при ньому.
— Позостанься коло мене, – мовив Богдан.
Морятин зненацька нахиливсь i дихнув молодому князевi просто в обличчя:
— Рогволод винний в тiм, що наклав головою Вогнян, роденський князь. Ясичi пойняли його в полон i правили викупу, а Рогволод поскупився, не дав. Пильнуйся й ти, княже!
I вiн мерщiй зник, розтанув у темрявi, лишивши Богдана самого з думками й острахами.
В ЛIТО 423-е
Перейшли Iтиль-рiчку[7] унугундури, котраги, кутригури та iншi булгарськi язики, й послав Рогволод косакiв на них луганських, i прийшов князь луганський Годечан i рiк їм: «Сле мене князь Великий у дань до вас».
I не вдали данi, й
була сiча велика, й поворотив Годечан уп'ять, мав-бо полки пiд рукою малi, й воротився вдруге, й була знову сiча вiд усходу до заходу сонця, й подолiли косаки, й булгари побiгли волаючи, й появ Годечан талiв[8], i полон многий, i вози, й вежi, й табуни, й вiвцi, й посадив булгарам їхнього ж князя кутригурського хана Коврата, й править пiд рукою руського князя й до сьогоднi, даючи дань.В ЛIТО 424-е мiсяця сухого
Зима кiнчалася, колись пращури в сей мiсяць сушили порубаний лiс, щоб наступного, березоля, пустити його з вогнем, оддавши в жертву ненаситному Пековi. Тепер же ланiв було досить, i не треба було сiкти i стинати дерев i сушити їх на морозi. Снiги стояли майже до колiна, твердi й злежанi за зиму. Й з останнiм снiгом у вистелених теплим ведмедном санях, запряжених парою коней, до городу Києвого прибула гостя.
Богдан дивився на неї й не мiг угадати, хто б то мiг приїхати до них о такiй порi. Мати, запнута до очей у теплу чорну хустку, в довгiй гунi навопашки, метушилася коло гостi, й та кланялася до княгинi Ради, торкаючись правицею втоптаного снiгу.
То була жона, й мати мала провести її на свою половину хорому. В гнучкiй постатi прибулицi здалося щось вабливе, й Богдан стояв роздягнений i чекав, коли жони пiднiмуться сходами ганку й увiйдуть у широкi сiни.
Незнайома блиснула на Богдана великими й сумними, як осiннє небо, вiчми й розгублено стала, й хоч обличчя в неї, як i в матерi, було майже затулене чорним полотком, Богдановi по спинi сипонуло жаркими мурашками.
Мить розгубленостi тривала недовго, й прибулиця, стримано вклонившись князевi, плавко пiшла за госпожею на ту половину хорому, куди можам заказано ступати.
Богдан потупцявся в сiнях, вийшов на ганок, тодi його розiбрав сором, i вiн майже побiг сходинами вгору, до своєї свiтлицi, наслухаючи, що робиться на тiй половинi, й раз по раз блимаючи в каламутну слюдяну шибку. Часом до свiтлицi заходили челядники й роби, князь удивлявсь у них, але тi мовчали, й вiн так i не наважився спитати кого-небудь.
Мати прийшла тiльки перед смерком, коли Богдан мало не шалiв од цiкавостi й нетерплячки. Вона сказала:
— Маємо гостю здалеку. Се є княгиня Ясновида, вдовиця Вогнянова. Вели, Божку, нехай узавтра можi твої з челядниками доведуть княгиню додому. Вона тепер… Чи чуєш мене, Божку? – глянула на сина Рада, бо вiн, здалося їй, не слухав i не чув того, що вона прохала.
— Чув єсмь… – озвався Богдан, але насправдi таки нiчого не чув. Коли два роки тому нарочитий мiж сказав йому про княгиню роденську Ясновиду, вiн ще й посмiявся з себе й свого дитячого захоплення. Тепер же побачив її живу й справжню, побачив самi тiльки вiчi, й серце млоїлося цiлий день. Материнi слова бринiли десь осторонь, поминаючи вуха, й князь намагався пригадати, що вона просила.
— Куди? – спитав вiн одним словом, як звик iще в дитинствi.
— До Нежинi, Божку. Вона вже друге лiто в своїх кревних. Коли князя Вогняна… Та ти й сам… То вели, Божку, звечора, аби ладналися в путь.
I тiльки коли мати вийшла, Богдан осягнув нарештi, що вiд нього вимагали, й вiдповiв у вже зачиненi дверi:
— Буде, як речеш.
Уранцi вiн вийшов у двiр, де можi й челядники лаштувалися в дорогу, й побачив княгиню ще раз. Вона була блiда, це значилося навiть по вузенькiй смужцi обличчя, не запненiй полотком, але очi її всмiхнулися Богдановi, й вiн почув: