Меч Арея
Шрифт:
Але це не заперечує й iснування власного iменi з таким самим коренем. 1988 року, наприклад, вiдомий київський вчений професор Г. К. Василенко сказав на сторiнках газети «Радянська Україна», що Аттiла й Кий – це одне й те саме. В своєму романi «Меч Арея» я назвав Аттiлу Гатилом. Думаю, мiж словами «кий» та «гатило» можна поставити знак рiвняння; принаймнi вони належать до одного синонiмiчного гнiзда: кий, гатило, довбня тощо.
Напевно, Кий можливiше не як iм'я, а як прiзвище чи прiзвисько, адже їх у давнину давали й за фах людини. Коли повернутися до карти Птолемея, то його «амадоки» в перекладi з давньогрецької означають «колоди, скрiпленi докупи», тобто плiт. Припустимо, що амадоками греки називали людей, якi плавали через рiчки плотами, а це те саме, що й поромники-перевiзники, найближчi родичi амаксовiям-фурманам – чумакам. Чумак – слово, що виникло
З другого боку карта Птолемея вабить нас iще й тим, що вже тодi разом iз згадуваними амадоками та амаксовiями тут мешкали й iншi цiкавi нам племена. «Мiж бастарнами (в межирiччi Пруту – Дунаю) та роксоланами (на берегах Днiпра, Дону й Азовського моря) живуть хуни», – читаємо в «Посiбнику з географiї»).
Пiзнiше це рiзночитання на картах Птолемея й Геродота було ще дужче поглиблено Йорданом та наступними iсториками, якi послуговувалися готською мовою. Слова kwanen, konae, chonae, що означають «кияни», плуталися за близькими звучанням словами kuna, kuena, quena, kwana й chona, якi означають «жiнка». Просто Йордан i його послiдовники намагалися виправдати Геродотове твердження, нiби на Днiпрi був народ, яким управляли жiнки, й у такий спосiб помилка потроху канонiзувалася, перейшовши в норму. Киян-град, мiсто киян-перевiзникiв, стало Куенугардом, Кiенуборгом – тобто Мiстом жiнок або й просто Гунагардом – Мiстом гунiв.
Або згадаймо з цього приводу слова Марцiана Гераклiйського про те, що обабiч Днiпра, вiдразу ж за аланами, живуть так званi хоани. Всi погоджуються з тим, що хоани – це гуни, так само як стосовно Птолемеєвих хунiв. Але ж коли врахувати, що в латинськiй, а ще частiше – в давньогрецькiй мовах «к» та «х» писались одне замiсть одного, то коїни й хоани – це не що iнше, як кияни, тобто перевiзники.
Отже, якщо кияни так давно вiдомi iсторикам, то й столиця їхня, отой Метрополiс Птолемея та головне мiсто Геродотової Басiлеї – це теж не що iнше, як «мати городiв руських» – Київ. Любор Нiдерле також припускає, що згадуваний Птолемеєм Метрополiс (III, 5, 14) був там же, де й Київ).
Але пригляньмося пильнiше до «батька iсторiї». Справдi-бо, все, що говориться в нього про ту Басiлею, не може не стосуватися Києва й Київщини. На перехрестi таких важливих дорiг з пiвдня на пiвнiч i з заходу на схiд мусив виникнути якийсь центр хоча б у ролi мiжнародної торгової перевалки, в ролi складу багатих товарiв. Та й стратегiчне розташування Києва – найкраще в усiх вiдношеннях: такої думки дотримували й iсторики вiйськової справи.
А тепер зiставимо всi цi вiдомостi перших столiть нової ери та пiзнiших часiв iз тими, якi залишив нам Геродот. Насамперед слiд з'ясувати, кого має на увазi iсторик пiд словами «царськi скiфи», «скiфи-орачi», «скiфи-хлiбороби» та «скiфи-кочовики». Може скластися враження, нiби панiвний народ Великої Скiфiї мешкав у кочовищах понад Чорним морем, отi ж «орачi» та «хлiбороби» були пiдвладними колонiями «царських скiфiв». I все було б зрозумiло й ясно, й можна було б легко погодитися, що миролюбнi, важкi на пiдйом осiлi хлiборобськi племена пiдпали в залежнiсть од войовничих кочовикiв, що не раз траплялося впродовж iсторiї. Хлiбороби орють землю й забезпечують зерном своїх, загарбникiв, а загарбники стрижуть вайлуватих рабiв i царствують у кибитках. Та ось помирає черговий скiфський цар, i така струнка на перший погляд теорiя починає хитатися й падати.
Геродот у своїй «Iсторiї» каже: «Некрополi царiв скiфських розташованi в Геррах…»
Отже, царськi некрополi-кладовища не в причорноморськiй Гiлеї, де кочують живi царi, а зовсiм iнде, куди «40 днiв плавання». Де ж маємо шукати тi Герри? Iсторик вiдповiдає: «В тому самому мiсцi, до якого Борисфен вiдомий».
Але читаймо далi: «Коли в них помирає цар, то… очистивши його тiло вiд нутрощiв i намастивши запашними олiями…, його возом везуть у Герри».
Де ж мусимо шукати ту землю? Геродот каже про це трохи ранiше: виявляється, в країнi, яка носить однойменну з рiчкою назву.
Рiчка Герр витiкає з Борисфену там, звiдки вiн уже вiдомий; ця рiчка одержала назву вiд країни, на яку кажуть Герри". Далi читаємо, певно, переписувачами попсованi рядки: Герр витiкає з Борисфену (Днiпра!) i впадає в… Гiпакiрiс (Сiверський Донець!). Абсурд, бо днiпровсько-донецький вододiл, як свiдчать топографи й гiдрологи, не дозволив
би жодному рукавовi, який би витiкав з Днiпра "на 40 днiв плавання вiд гирла", впадати в рiчку зовсiм iншої системи. Отже, Герр не витiкав з Днiпра, а впадав у нього в областi Герри, а за сорок днiв од моря Днiпром можна допливти приблизно до Десни (згадаймо, скiльки на Подесеннi, побiля Прип'ятi, Тетерева та Iрпеня давнiх могил-курганiв!).I Геродот дає уточнення – де саме розташована царська вотчина: «За рiчкою Герром мiститься ота сама Басiлея й живуть найхоробрiшi й численнi дуже скiфи, якi вважають усiх iнших скiфiв своїми пiдданцями».
Таким чином, центр Геродотової Скiфiї перемiщується з Причорноморських степiв у землi «орачiв» та «хлiборобiв», а це вже щось iнше – кардинально вiдмiнне.
А тепер пройдiмо шлях вiд Днiпрового гирла до тої Басiлеї, де скiфи ховали своїх царiв. Усе нормально: коли вирушимо на веслах або пiд вiтрилами з Лиману, то за сорок днiв, хоч би там що, опинимося в районi Києва, долаючи в день по двадцять-тридцять кiлометрiв. Отже, цiлком вiрогiдно, що коли за часiв Геродота вже був центр «усiх скiфiв» Басiлея, то це там, де Птолемеєва «мати городiв» – Метрополiс, тобто Київ. Тим бiльше вiрогiдно, коли зважити, що так званi амаксовiї – вiдомi нам з київських лiтописiв перевiзники-кияни.
Говорячи про землi, пiдвладнi скiфам, Геродот каже – головних племен тут чотири: скiфи царськi, скiфи-орачi, скiфи-хлiбороби та скiфи-скотарi (або номади, пастухи, кочовики). Можливо, кожне плем'я по-рiзному себе й називало. Але ж як? I що за самим словом «скiфи»?
Загляньмо до словника вже згадуваного київського еллiнiста Поспiшiля. Там усi слова, що мають у собi корiнь «скiф-», означають дуже близькi поняття: «скiф-ропос» – похмурий, сердитий; «скiфрадзо» – бути похмурим, сердитим, сумним; «скiфропадзо» – дивитися сердито, похмуро чи сумно. Та коли перекласти цi слова грецькою мовою взворот, одержимо геть незрозумiле. Iнший словник, «Русско-греческий словарь» Е.Чорного (М., 1885) дає одинадцять перекладiв слова «похмурий»: стiгнос, халепос, склерос i т. д., й лише на одинадцятому мiсцi отой синонiм «скiфропос», а слово «похмурий» з вiдтiнком «страшний» взагалi – скiлерос.
I коли вчитаєшся в усi тi переклади й контрпереклади, раптом спадає на думку: а хiба слово «суворий» не лягає в одне синонiмiчне гнiздо зi словами «похмурий», «сердитий», «страшний» i «сумний»? Лягає, ще й дуже добре! Воно мовби якесь середнє арифметичне всiх отих понять. А коли так, то з ним асоцiюється назва пiвнiчних українських племен, якi жили в суворiй лiсовiй та болотистiй землi й самi були людьми суворої вдачi.
Латинською мовою слово «суворi» перекладається «северi», корiнь iз цих трьох звукiв «с-в-р» на ознаку тiєї самої якостi зустрiчається в багатьох iндоєвропейських мовах, а майже в усiх слов'ян «север» став ознакою пiвночi – традицiя, що тягнеться ще з докиївської Русi.
Отже, _севери, сiверяни_. Це – можлива самоназва скiфiв, i Геродот, вiрний традицiям своїх попередникiв (Платон свiдчить, що греки ще до Солона мали звичку перекладати чужинськi власнi iмена), схоже, перекладає й назву цього народу: _скiфи_.
Й тодi кожна згадка Геродотова стає нiби зрозумiлiшою, й народ-привид набуває реальнiших рис й етнiчної конкретностi. Царство скiфiв було царством северiв, яких ми за правилами сучасної фонетики тепер звемо _сiверянами_? Сiверяни тримали своє вiйсько на пiвденних кордонах країни – на схiд вiд гирла Днiпра, бо все лiвобережжя було споконвiку сiверською землею – аж до татарської навали. Це вiйсько, точнiше – вiйськовий стан (сословие) – зветься в Геродота "царськими скiфами". Коли ж цар помирав, його везли на вотчину – в Подесення (чи на Прип'ять?), у так званi Герри. Що то – вотчина, про це свiдчить сам Геродот, а наш вiдомий фiлолог Iларiон Огоновський пiдтверджує його свiдчення в своєму словнику: в часи Троянської вiйни "герас" означало "королiвство" ("Словар до Гомерової Одиссеї i Iлiяди", Львiв, 1900).
Та чи тiльки на Лiвобережжi слiд шукати наших славетних пращурiв? Чи тiльки суворi сiверяни були тим племенем, яке греки називали скiфами? Так, ми розшукували їх за 40 днiв плавання вiд гирла Днiпра. Так, за сорок днiв справдi можна допливти, на веслах чи пiд вiтрилами, до Києва та Десни. Але майже навпроти деснянського гирла впадає в Днiпро вiдразу три значнi притоки: Iрпiнь, Тетерiв i Прип'ять. Чи не казав Геродот про котрусь iз них? Щоправда, жодна з тих рiчок не має в своїй назвi й натяку на той Геродотiв Герр. А може, пам'ять народна зберегла цю назву в назвi мiсцевостi, краю? Щось, пов'язане з поняттям «старий», «давнiй»…