Меч Арея
Шрифт:
Для поясненая нагадаймо собi слова Гельмольда, якими вiн стверджує; всi землi, що лежать на схiд вiд Данiї, називалися спершу Острогардом, а пiзнiше – Гунiгардом. Чи не тут слiд шукати розгадку остроготiв?
Навiть сам Йордан, певно, забувши про всi вказiвки та настанови, часом прохоплюється щодо остроготiв. Говорячи про остроготiв, якi з нетерпiнням чекали смертi Аттiли, вiн каже: "Iнакше жодне скiфське плем'я не могло визволитися з-пiд гунської влади – тiльки з настанням бажаної для всiх узагалi племен, а так само й для римлян, смертi Аттiли…". А О. Скржинська, не повiривши власним очам, вигукує в своїх коментарях: "Хоч як це дивно, Йордан, сам варвар, – назвав готiв "скiфським плем'ям".
Та це не єдиний випадок у Иордана. Говорячи про сарматiв та гунiв, вiн завважує: до цього ж самого роду належали пентаполiтансккий вождь Блiвiла i його брат
Не будемо зараз широко говорити про Каталаунську битву, славетну й не менш таємничу, внаслiдок якої нiбито розгромлений Аттiла опинився пiд стiнами Рима й iмператор Валентинiвн мусив вислати назустрiч йому процесiю з дарами та хоругвами, щоб якось одблагатись i вiдвернути «бич божий» од «столицi всiх столиць». Хiба мiг переможений Аттiла безборонне ввiйти аж в Iталiю? Тим часом як мiфiчнi «переможцi» – готськi полки та римськi легiони – мов у землю запалися.
Всi вiдомостi про Каталаунську битву почерпнутi з вуст людей, якi уявлення не мали в справах вiйськових. Це стверджує й англiйський iсторик кiнця XVIII ст. Едуард Гiббон, й iншi пiзнiшi й ранiшi дослiдники. Пiсля уявної перемоги, яка, певно, народилася на сторiнках Йорданової «Гетики», Рим Схiдний i Рим Захiдний i далi платили данину не тiльки Аттiлi, а ще й його синам, вiзiготи ж змушенi були повернутися туди, звiдки й вийшли.
Такий висновок можна зробити, навiть не ходячи далеко: з аналiз., самого Йордана, бо гуни були й лишилися й надалi жити на своїх землях, нехай i не в ореолi колишньої слави й величi.
Ось що каже про них сучасник Йорданiв – Прокопiй Кесарiйський: «Якщо йти з мiста Боспора в мiсто Херсонес, то всi землi, що лежать мiж ними, належать варварам – гунським племенам».
Але це тема ширша й заслуговує на окрему розмову. А тепер на хвилинку звернiм свою увагу до тих, хто, власне, став причиною. Каталаунської битви: мешканцiв Пiренейського пiвострова, якi посiдали всi його захiднi та схiднi креси. Про «вандалiв» царя Гейзерiка ми вже говорили вище. Але, крiм них, на пiвостровi були ще двi держави, якi складали з ними конфедерацiю: Галицiя й Лузитанiя. З цього приводу пояснення дає сам Йордан. У своїй працi вiн без жодних вагань заявляє: «Галицiю й Лузитанiю споконвiку населяли свави». А хто такi свави, ми вже також знаємо. То чи не слiд зробити й висновку, що Галицiю населяли галичi, а Лузитанiю – лужичi? Бо спробуймо написати слово «лужичi» латиною – й одержимо «luzici», а звiдси й «Luzitania» (до речi, оте «luzici» поляк теж прочитає як «лужiчi»). Так само – galici, galisi. Адже народ, який мешкає по той бiк Рейну, Нестор Лiтописець називав також не iнакше, як галичани. Та й у Л. Нiдерле читаємо: племена, якi вдавнину звалися лужичами, тепер звуться сербами. В наш час уживається назва «лужицькi серби».
Лишаються нез'ясованими алани, але й до них можна знайти аналогiв: улани, галани й навiть волиняни (в Птолемея вони звуться алауни й вулани), бо ж Волинь, очевидно, була поселенням вiйськового стану (сословия) слов'ян, своєрiдним античним козацтвом, яке охороняло кордони землi, тому користувалося самоуправлiнням i не пiдлягало нi податкам, нi данинi, анi якимось iншим повинностям. Це стверджує, в уже цитованiй книзi О. X. Вельтман, засвiдчує й Аммiан: «Рабству не пiдлягали цi так званi алани, бо всi вони були благородної кровi».
Флавiй визначає їхню етнiчну приналежнiсть: «Алани – це скiфське плем'я, що живе побiля Танаїсу й Меотiдського озера». Цiлком згоден з ним i Лукiан: «Мова й одяг – це i в аланiв, i в скiфiв однакове. Рiзне в них тiльки волосся». Тобто стрижка. Скiфами називає їх i Птолемей. Аммiан же дає не тiльки соцiальний, а й етнiчний опис; вiн називає аланiв гарними людьми iз свiтлим волоссям, вони високi на зрiст, швидкi й стрiмкi, але мають грiзний вигляд, який лякає iнших, бо в поглядi в них похмурiсть i затамована лють. Алани майже нiчим не вiдрiзняються вiд гунiв, може, хiба трохи стриманiшi.
Традицiя «волинi» через форми всiх вiдомих «бродникiв», якi iснували в часи Київської Русi, передалася пiзнiше й славному нашому козацтву (дехто виводить це слово з тюркських мов, де воно нiбито означає «вiльна людина». Та хiба не могло бути навпаки: що нашi постiйнi кочовi сусiди-тюрки – печенiги, половцi, берендеї, чорнi клобуки та iншi –
перейняли таку назву вiд постiйних мешканцiв краю? Бо дiйсно правдивiшими видаються гiпотези походження назви «козак» вiд нашого слова: людина, яка присвятила себе збройному служiнню батькiвщинi й на честь цього вчинила над собою священний обряд постригання, лишаючи на тiм'ї одну кiску, пiзнiше названу «оселедцем»; звiдси – косар, косак i козак). Є й iнша версiя: козарами й козаками називав себе в тотемiчнi часи, в IV – III тисячолiттi до нової ери, народ, головним божеством якого був Мiсяць, а атрибутом цього бога – Коза (варiанти – козуля, сарна, лань, олень). Той народ виводив своє походження вiд Священної Кози, що збереглося до наших днiв у циклi новорiчнорiздвяних свят. Палким прибiчником такої гiпотези був нинi вже покiйний Олександр Павлович Знойко, чия головна праця щойно побачила свiт.Ну, а для прибiчникiв касти косакiв-воїнiв одним з найголовнiших доказiв буде цитата з вiзантiйського iсторика Льва Диякона, який писав у Х сторiччi, що Великий князь київський Святослав голив бороду та голову, носив тiльки вуса й довгу косу на тiм'ї, «а це було ознакою високого роду». Царi та вождi в давнi часи справдi належали до касти воїнiв своїх племен. Згадаймо Єгипет, Ассiрiю тощо.
Ми не випадково пов'язали всi цi слова в один ланцюг: косак-козак-гусар-улан-алан-волинянин, бо щось подiбне знаходимо й у Римi. Чи то була стародавня традицiя, принесена в Рим i античну Iталiю тими, хто асимiлював етрускiв, чи ж згодом слов'яни перейняли цей звичай вiд римлян. Бо в римському суспiльствi теж був привiлейований стан вершникiв, до якого приймали так само з урочистим ритуалом «обручання», як i в козаки. Про це дуже переконливо написано в книзi О. Вельтмана. Нiдерле твердить, що «постриг» – давньослов'янський обряд.
I хоча в Аммiана аланами називаються всi племена й народи, якi живуть на схiд вiд Днiстра, однак Аммiан називав аланами й неврiв, i будинiв, i гелонiв, i козарiв, а це щось та означає. Тож нiчого дивного в тому нема, що в IV столiттi аланiв знаходимо в Захiднiй Європi. Рамки цього дослiдження не дозволяють придiлити повнiшої уваги таким землям, як Галлiя або Iспанiя. А тут же безлiч топонiмiв, якi свiдчать про довготривале перебування в цих краях слов'ян i, на нашу думку, iсторикам варто звернутися до крайнього заходу континенту.
Описуючи землi по цей бiк Ельби, Тацiт каже, що сiтони – такi самi, як i лужичi ("лугiї"), лише управляють ними жiнки. Ця давня iсторiя, яка почалася ще з Геродота, мусила йти вiд помилки Геродотових переписувачiв та продовжувачiв або навiть вiд самого оригiналу, де амазони та їхнi близькi сусiди алазони трактуються зовсiм по-iншому. На своїй картi Птолемей садовить. алазонiв уже зовсiм не там, де ми їх бачимо в Геродота, – тобто не бiля Днiпра, а над Волгою. На мiсцi ж Геродотових амазонок бачимо амадокiв та амаксозiїв. Це дуже цiкаво, хоча дехто з-помiж iсторикiв, серед них i М. С. Грушевський, не погоджувалися з Птолемеєм та його картою. Цiкаво з двох мiркувань.
По-перше: Амадокiя розташована саме там, де стоїть Київ. Найближчi сусiди амадокiв – амаксовiї. Коли ж заглянути до давньогрецького словника, то знайдемо переклад: амакса, амаксея – вiз, хура, а похiдне вiд них амаксеiс (амаксей) – перевiзник, фурман. Отже, Птолемеєвi амаксовiї – перевiзники. Ось чому варто пригадати собi слова Нестора Лiтописця, який переказує легенду, нiбито засновник Києва також був перевiзником"
Несторовi здавалося, що це принижує гiднiсть монарха – бути перевiзником, вiн каже, що таке могли вигадати лище люди необiзнанi, бо Кия, мовляв, дуже шанував сам вiзантiйський iмператор. Тим часом дехто вважає див. статтi в українських часописах орiєнталiста С. I. Наливайка), що в ту давню давнину князь, який був одночасно й верховним жерцем свого народу, мусив ревно виконувати не тiльки свої державнi, а й первосвященницькi функцiї. До цих, останнiх функцiй, належав обов'язок, а може – право перевозити одноплемiнцiв човном на другий берег рiчки. Отже, роль перевiзника була найпочеснiшою прерогативою державної влади. Згаданий Нестором факт сам по собi дуже красномовний. Тим паче що в деяких дiалектах української мови й досi збереглися, певно, дуже старi дiєслова «кийлювати», «кийляти» й «кияти», якi означають переправлятися через рiчку, вiдштовхуючись києм, на плотi або поромi. Мабуть, найстарiша пам'ять про це стародавнє поняття збереглася в топонiмах принаймнi двох сiл на Днiпрi неподалiк вiд, Києва та в мiстi на Дунаї, яке колись називалося Києвець, а тепер – Килiя. Й чи не тут належить шукати розгадку вкраїнської столицi?