Меч Арея
Шрифт:
Я. Розвадовський наводить низку назв рiчок у Польщi та Росiї, назв, утворених вiд форми "слав" i "слов", i припускає, що iснувала рiчка, яку називали Слова, або Слава, чи бодай болотиста мiсцевiсть, називана Словом, а народ, який жив у тiй мiсцевостi, отримав од неї назву "слов'яни". Цi назви рiчок утворенi мовбито вiд кореня, "клев",. який означав "заливати", "поливати", "чистити". Такої самої думки дотримував i Мiлан Будимир".
Я недаремно навiв таку довгу цитату, що вiддзеркалює думку одразу трьох видатних славiстiв уже новiтнього часу. Лише один iз них, Ян Розвадовський, трохи орiєнтувався в українськiй мовi та українських науках. I наслiдки промовистi. Щоразу, коли вченi-славiсти iгнорують Україну та українiку, вони опиняються в глухому кутi. Якби цi вченi знали український фольклор, вони довiдалися б що Днiпро має й другу,
Та повернiмося знову до того, як германцi називали захiдних слов'ян. У Саксона Граматика та Й. Меурсiя є спiльний епiзод про те, що Ерманарiк потрапив у полон до слов'янського князя Iсмара (певно, Iзiмира), про якого так i сказано: «Ismarus, Slavorum rex». В iншому епiзодi Саксон пише: «Слов'яни пiд проводом свого князя Струнича напали на пiвострiв, яким уже володiв Фродо III, король готiв-датчан» (Саксон Граматик. Iсторiя Данiї. – 10, 3.). I якщо в усьому iншому цi стародавнi iсторики iдентичнi, то в епiзодi про напад слов'ян на згаданий пiвострiв Йоган Меурсiй твердить щось зовсiм iнше: нападники в нього названi вандалами.
Чи не помилка знову? Виявляється, нi, не помилка й не випадковiсть. Трохи нижче Й. Меурсiй оповiдає, що син Фродо III, Фрiдлев (од гунської царiвни) виховувавсь у… Русi! Так, у Русi: in Russia relicta. Та й за дружину собi цей «руський вихованець» узяв Юрицю, доньку Грубо, чи Грубона (iм'я Грубо й досi побутує серед сербiв), отже, теж слов'янську князiвну котроїсь сусiдньої країни. А що держава Фродо III межувала iз Слов'янщиною, про це свiдчить той-таки Саксон Граматик: володiння його ширилися вiд Рейну до Русi (Pusciam). Крiм того, перш нiж назватися королем Данiї та Вандалiї, Фродо три руськi рiчки наповнив трупами. Бургунди, найближчi родичi вандалiв, зарахованi Агафiєм до гунiв. Такої думки дотримувало чимало iсторикiв, у тому числi й новiтнiх.
Таким чином, випливає ще один висновок: вандали та бургунди теж слов'янськi народи. Й коли, скажiмо, взяти до уваги всi рiзнописання слова «вандали» в рiзних авторiв, наприклад: вени, вiнули, вендли, вендiли, то побачимо, що всi вони дуже зручно лягають в одне синонiмiчне гнiздо. Й пiдтверджень цьому в iсторiографiї скiльки завгодно. Скажiмо, Птолемей називає Рифiйськi гори та гору Ерц Гебiрге, з якої витiкає Ельба, горами Вендськими, а Дiон Кассiй – горами Вандальськими. Говорячи про завоювання готiв-датчан, називаючи учасникiв цiєї вiйни, Й. Меурсiй каже, що Струнич – вандальський король. Але його колега Саксон Граматик, в усьому iншому згодний з ним, тут уточнює Меурсiя: Струнич – Sclavorum rex, або rex Slaviae. Та й сам Йордан свiдчить: готи прийшли iз Скандiнавiї й пiдкорили вандалiв.
Нiдерле також знає про те, що слов'ян часом несправедливо називали вандалами.
Про зафiксоване iсторiєю переселення частини захiдних слов'ян, тобто вандалiв, лужичiв, бургундiв та iнших на пiвденний схiд, до Днiпра та Дунаю, шведський iсторик середини XVIII столiття Олаф Далiн каже: «В цей час скiфи мовби набули нових сил, коли сюди з пiвночi надiйшли їхнi древнi одноплемiнцi». А це ж було, найвiрогiднiше, пiд тиском готiв, а також неврожаїв, у VI сторiччi. I якщо О. Далiн називає вандалiв родичами кiфiв, то нiякими родичами германцiв вони одночасно бути не можуть.
Але нагадаймо собi епiзод, коли пiсля вiйни готiв-датчан зi слов'янами син готського короля Сiварда, Йормунрек, вiдомий пiзнiше пiд iм'ям Ерманарiка, чи Германарiха, потрапив у полон до князя Iзiмира. Про цього князя й Саксон Граматик, i Й. Меурсiй кажуть: rex Slavorum. Але пiзнiший французький iсторик Д. Рауль-Роше заперечує, або ж уточнює: Iзiмир був roi de Vandales, тобто вандальським королем 5.
Значить, слов'яни захiднi, безпосереднi сусiди готiв-датчан, колись i справдi звалися й склавенами, й венедами, й вентами, але пiзнiше за ними мiцно встановлюється назва, яка вiдрiзняє їх вiд слов'ян схiдних, слов'ян скiфiв, слов'ян гунiв. Та й чи така вже прiрва мiж цими двома назвами: «слов'яни» й «скiфи»? Далебi, нi.
Готською мовою Слов'янiя звалася Свiтiод (Suithiod або Svithiod). Це скорочене слово, складене з двох рiзних слiв: Suava thiuda, тобто Слов'янська держава (thiod означає держава, царство, народ). А якщо suavi написати так,
як писало багато авторiв, то матимемо: svivi, scuavi, scuifi1. Отже – скiфи. А ще дужче зближаються грецькi «скiфи» (в iншому написаннi – «скiти») з Тацiтовими сiтонами: тут переднє латинське s переходить у sc. А сiтони, судячи з Тацiтової «Германiї», – слов'яни. Й хоча сам вiн вiдносить їх, як i вандалiв, до германських племен, але сюди ж, на його думку, належать i так званi лугiї, ба навiть венеди. Щодо венедiв немає нiякого сумнiву, а Тацiтовi лугiї – то лужицькi слов'яни. Такої думки дотримує й О. Скржинська. На жаль, в останньому виданнi Тацiта про венедiв сказано дуже невиразно, а лугiї тут – «загальна назва ряду германських племен, якi жили на пiвнiч вiд Карпат, мiж Одром i Вiслою».Зi сказаного вище, мiж iншим, випливає й ще одне запитання: хто були так часто згадуванi в середньовiчнiй iсторiографiї свеви? Чи належать вони до германських племен, а чи й з них такi самi германцi, як, скажiмо, з лугiїв? I тут на допомогу нам також прийде оте «л», яке через захiднослов'янське «I» органiчно перетворилося на «в» та «у» (й): слеви – slewy – suevi – svevi – свеви. Не беремося стверджувати, чи так звучала назва того племенi, чи тут далася взнаки тенденцiя рiзних iноземних авторiв на свiй нацiональний кшталт транскрибувати чужi слова, але що й отi свеви – теж слов'яни, маємо чимало пiдтверджень рiзних iсторикiв рiзного часу. Автор «Iсторiї нiмецького народу» Г. Луден свiдчить, що всiм вiдомi свеви – то народ слов'янський. Шведський буржуазний дослiдник Ерiк Густав Гейєр на початку минулого сторiччя писав про стосунки ранньосередньовiчних народiв Швецiї – свевонiв та готiв. Цього автора важко звинуватити в прихильностi до слов'ян, його дослiдження вiдверто великодержавнi. Але подеколи правда iсторична виявляється дужчою за тенденцiйнiсть, i тодi читаємо: «Цi споконвiку ворожi стосунки свевонiв та готiв доводять, що єднiсть походження й вiри в цих двох народiв не знищила їхньої незалежностi й взаємної зненавистi».
Хай нас не бентежить твердження про якусь єднiсть: просто в цьому абзацi виявилося палке бажання автора довести, нiбито шведи – «чиста» германська раса, чимось вища вiд iнших. Бо вже на наступнiй сторiнцi Е. Гейєр сам себе заперечує: «Однак цi народи, що нинi змiшуються, були довгий час рiзними. Хоча давнє теократичне правлiння зблизило їх».
Виходить, нащадки свеонiв i шведських готiв навiть у XIX сторiччi пам'ятали про те, що вони – рiзнi народи, й тiльки оте Гейєрове «давнє теократичне правлiння» «зблизило» їх, тобто колонiзаторська, асимiляторська полiтика готiв знищила самостiйнiсть свевонського народу. Таким чином, можна зробити висновок, що це племена країни Славонiї, до якої, принагiдно скажемо, належали й давнi новгородськi, чи iльменськi, славени, й про це ще було вiдомо нашому Несторовi, не згадуючи давнiших авторiв. А нi в кого ж, здається, не викликає сумнiвiв усiм вiдомий факт з iсторiї Риму: що iмператор Траян вигнав готiв з Данiї в Скандiнавiю. Отже ж, готи в Скандiнавiї не аборигени – тут вони вже застали давнiший народ, яким, певно, й були свеви. Звiдси зрозумiлими стають i тi численнi топонiми, що й досi збереглись у пiвденнiй Швецiї й свого часу стали приводом для рiзних норманiстських теорiй.
Який же загальний висновок можна зробити з усього, досi сказаного? Висновок один. З ним можна сперечатися в деталях, можна не погоджуватись чи пiддавати благородному сумнiву те або те твердження окремих авторiв, але загалом важко не погодитися, що принаймнi на початок нової ери основне населення пiвночi та надр Європи аж до Альп i Дунаю, до Чорного моря та мiнiмум Дону складали слов'яни, неосяжне море слов'янське з безлiччю племен i племiнних назв, якi в силу обставин дiйшли до нас у не завжди натуральному виглядi; це породило багато рiзночитань i плутанини.
У 20 – 30-х роках серед українських археологiв усталилася була своєрiдна «мода» – всi народи й племена, якi лишили по собi пам'ятки так званого «сiроглинного гончарства», вважати «культурою римських упливiв». Ця культура тягнеться вiд Надднiпрянщини широкою смугою через усю Європу й датується першими сторiччями нової ери. На нашу думку, та «мода» була дуже «зручною» – просто звiльняла iсторикiв од важкого клопоту визначати етнiчну приналежнiсть народiв i племен, якi полишили цi пам'ятки. Зате вона принесла чимало шкоди, бо, не визначивши найголовнiшого, годi робити будь-якi висновки. Та й давала карт-бланш ласим до поживи слов'янофобам.