Меч Арея
Шрифт:
Ми бiльш-менш добре уявляємо собi придворнi й народнi звичаї схiдних народiв i племен, у тому числi угрофiнських, тюркських та монгольських. А цей звичай вiдомий нам з пам'яток Х – XIII сторiч, i вiн належить нашому народовi. Якщо викликає сумнiв отой, Прiском описаний, хор дiвчат, що спiвали своєму царевi скiфських пiсень, то «хлiб-сiль» промовляє ще виразнiше. Цей звичай мiг народитися тiльки-тiльки в народу, який споконвiку займається хлiборобством, а нiяк не в кочових скотарських племен. Отже, нi гуни, нi скiфи, про яких iдеться в Прiска, не були й не могли бути монголами чи якимись iншими вихiдцями з Пiвнiчного Китаю.
Може скластися враження, нiби Прiск Панiйський взагалi не знав слова «гуни». Тодi погортаймо його нотатки ще. Прогулюючись вулицями Аттiлиної столицi, вiн зустрiв чоловiка, який справив на нього неабияке враження: «Мене здивувало, що скiф розмовляє
Ще один приклад. Кажучи про скомороха на бенкетi в Аттiли, Прiск усмiхається: «Дивний у своїй зовнiшностi й одяговi, в голосi та рухах, вiн мiшав докупи латинську, гунську й готську мови, й усi аж качались од смiху».
Отож тут маємо й гунську мову, але вона жодного разу не протиставляється скiфськiй, а є її синонiмом, як i в цiм уривку. Це стверджує й росiйський дослiдник Прiска Панiйського – Г. С. Дестунiс у своєму коментаревi. Що ж до «пiдстриженого в кружечок волосся», то вiн тут цiлком погоджується з Юрiєм Венелином, так само, як i вiдносно «хлiба-солi» та iнших атрибутiв «гунського» побуту й звичаїв. А Венелин був цiлком переконаний, що Прiсковi гуни-скiфи – народ слов'янський.
У двох останнiх уривках Прiска навiть немає слова «скiфи», але Прiск його не забув, бо далi читаємо, що, коли цариця наказала своєму дворецькому Адамiсовi покликати послiв на пишний бенкет, то греки завiтали знову ж разом «з деякими знатними скiфами». «Всi гостi за законом скiфської поштивостi, пiдводилися з-за столiв, здоровили нас повними келихами й цiлували кожного».
У цiй картинi теж неважко вгадати щедру до гостей слов'янську душу. Й у кожному абзацi Прiскового щоденника поперемiнне подибуємо цi два слова, якi є синонiмом одне одного: «гуни» й «скiфи». Й напрошується логiчний висновок, що це – синонiми до третього слова – «слов'яни», й до четвертого – «руси».
Вже далеко за Дунаєм писав у своїх нотатках Прiск Панiйський про пересування посольства та його побут у дорозi: «Замiсть пшеницi тепер нам давали просо, а замiсть вина – мед; саме так його в цих мiсцях i називали. А тi, що нас супроводжували, одержували теж просо та ячмiнний напiй, що зветься по-варварському камос». Це – надзвичайно цiкаве свiдчення, бо тут зафiксовано, що так звана «скiфська» мова «гунiв» складалась iз слов'янських слiв.
«Мед» у даному випадку не викликає сумнiву щодо походження. Зате навколо iншого напою – «камосу» – точилося чимало дискусiй. Цей напiй дехто оголосив не чим iншим, як кумисом: отже, питання етнiчної приналежностi гунiв мовбито розв'язувалося, – кочовики, бо лише кочовi народи вживали кумис.
I хтозна-чому обминали пояснення Прiска, що той "камос"" виготовлявся не з кобилячого молока, а з ячменю. А коли так, то це був напiй хлiборобського народу, не кочового. Просто або ж Прiск, вуха якого були незвиклi до сприймання "варварських" слiв, не змiг написати правильно, або ж переписувачi спогади лiтери (грецька "вета" дуже схожа на лiтеру "мi" у скоропису).
Було в Прiска й iнше цiкаве слово – «страва». Навколо нього в свiтi й досi точаться баталiї. Автори рiзних нацiональностей намагаються уподiбнити його до якогось мало або й ще менш подiбного кореня, й звiдси каскад найфантастичнiших тлумачень. На жаль, української мови жоден з цих дослiдникiв не знав, а в нас же це слово – серед найуживанiших i досi. Це Прiскове слово зберiг для iсторiї Йордан, переписуючи в грецького автора «гунський» ритуал поминання обiдом. «Оплакавши небiжчика таким голосiнням, на його могилi справляють страву (так це в них самих називається), а пiсля цього великий пир» '.
Отже, виходить, що «гуни» й «скiфи» – то не самоназви, а просто два iноземнi наймення наших предкiв. Давньоєврейський iсторик Иосиф Флавiй (Иосиф бен Маттiт'яху) в своїй працi «Подiї давнiх лiт» /I, 6, I/ писав про населення нашої країни наприкiнцi минулої ери: «Магог царював над тим народом, що пiзнiше був прозваний – магогами, а греки називали його скiфами».
Iєронiм, сучасник Аттiли, пiдтверджує: "Магог – це скiфи" ("Книга єврейська", 20, 2). "Але, – читаємо в коментарях О. Скржинської, яка видала твiр Иордана, – Iєронiм – письменник початку V ст. – безперечно, вкладав у поняття "скiфи" ("магог") iнший змiст, анiж Иосиф Флавiй – письменник I ст. Пiд магогом-скiфами Iєронiм
мав на оцi сучасних йому гунiв". I вiдома ленiнградська дослiдниця пiзньої антики робить цей висновок не лише на власних спостереженнях. Вона тут-таки покликається на незаперечний авторитет: "На початку VI ст. архiєпископ Кесарiйський Андрiй у коментарi до Апокалiпсиса писав, що бiблiйнi племена гог i магог – тi ж таки скiфськi племена, "що їх ми тепер називаємо гунськими". Такої думки дотримували сучасники Аттiли, так само вважали й iсторики наступних часiв. А Лев Диякон, видатний вiзантiйський iсторик Х сторiччя, йде ще далi, говорячи про вiйну грекiв з князем Святославом: "Надавши чин патрицiя мужньому й запальному Калокiровi, вiн (iмператор Никифор) послав його до Тавроскiфiв, яких подеколи називають Росами" ". Й так Лев Диякон упродовж усiєї своєї "Iсторiї" називає росiв скiфами, тавроскiфами й навiть таврами, зате дуже рiдко – власним iм'ям.Отже ж, греки, котрi, безперечно, добре знали й свою iсторiю, й грiзного царя Аттiлу, який завдав їм стiльки лиха, чудово пам'ятали: народ, що мешкав на пiвнiч вiд Чорного моря, звався двома iменами – скiфами й гунами. Хоча вже в Х сторiччi, коли скiфи-гуни виявилися на новому пiднесеннi й почали знову набувати слави наймогутнiшого в Європi народу, греки почали ближче цiкавитися ними. Найвизначнiший iсторик того часу, вiзантiйський iмператор Костянтин Багрянородний у творi «Про управлiння iмперiєю» зазначає: «Цей народ ми називаємо скiфами або гунами. Щоправда, самi себе вони звуть русами».
Подiбними словами за тисячу п'ятсот рокiв до Багрянородного висловився про наших далеких пращурiв i Геродот (Л., 1972): мовляв, скiфами їх прозвали греки, самi ж себе вони називають околотами (IV, 6).
Та, зрештою, всiм вiдомi й слова нашого, київського iсторика Нестора Лiтописця, який, перелiчивши всi руськi племена, зауважує: «I є городи їхнi й донинi, й прозиванi вони греками Велика Скiфiя».
На нашу думку, свiдчень про те, що «гуни» та «скiфи» синонiми, – досить. Але тут виникає нова проблема: чи ж тiльки скiфiв, тобто схiдних слов'ян, називали на початку нашої ери гунами?
Найстарiшi пiснi германського епосу, найстарiшi й, безумовно, найменш переiнакшенi, – iсландськi квiди-казання про грiзного царя Аттiлу «Атлаквiда» та «Атла-маль», – дають нам пряму вiдповiдь на запитання: гунами германцi називали й захiдних слов'ян. У всiм вiдомому драматичному сюжетi нiбелунги звуться бургундами. Й коли вважати, що цi бургунди – германцi, то й германцiв слiд називати гунами, бо ж бургунди в епосi – родичi гунам. Такої ж думки й П. Й. Шафарик'
В iншому епосi, так званiй "Новiй Еддi", слово "гуналюнди", тобто народ гуни, вважається синонiмом до слiв "енети" й "венети". Це вченi помiтили вже давно й висловили своє ставлення до квiд як згустку найдавнiшої народної пам'ятi. В скандiнавському епосi "Хельга-квiда" слово "гуни" має те саме навантаження, що й в iсландських квiдах. В однiй з примовок до "Хельга-квiди" сказано, що пiд словом гуни давнi шведи розумiли слов'ян, пiзнiше почали їх називати вендами й венедами. Звiдси слiд зробити висновок, що "гуни" – загальна назва слов'янських народiв: i антiв та склавенiв Иордана, яких пiзнiше грецькi ж таки iсторики називають лише скiфами, й венетiв чи венедiв. Що енети, венети, вени та венди – слов'яни, в цьому нiхто не сумнiвається. Їх згадує ще Геродот – отих венетiв-енетiв Пiвнiчної Адрiатики (1, 96; V, 9). Назва походить вiд грецького "ене" – слава, хвала. Це знав i видатний чеський iсторик Любор Нiдерле, але в своїй працi вiн каже: "Назва "слов'янин" – слов'янського походження, одначе нам, хоч як це дивно, невiдомi нi його етимологiя, нi первiсне значення… Походження назви "слов'яни" ще до XIII ст. почали пов'язувати з поняттям "слава" й перекладати його "глорiозi" й "енети". Це тлумачення втрималося до XIX ст., й вiдомий слов'янський поет i археолог Ян Коллар пiдтримав його своїм авторитетом. Iнше тлумачення, не менш давнє, засвiдчене вже на початку XIV ст., пов'язує назву слов'яни-словени з поняттям "слово" й перекладає як "вербозi", "сермоналес", "гомоглотти".
Це пояснення сприйняли такi видатнi дослiдники, як Й. Добровський та П. Шафарик. Останнiй спирався, зокрема, на аналогiчний факт, а саме, що слов'яни називали сусiднiй народ, мови якого не розумiли, "нiмцями", вiд сова "нiмий". Хоча ця, друга, гiпотеза мала багато прихильникiв, та все ж бiльшiсть сучасних лiнгвiстiв одкидає її на тiй пiдставi, що слов'янський суфiкс -єн, -енин, -янин завжди вказує на приналежнiсть до конкретної мiсцевостi й що в такому разi назва "слов'янин" повинна була бути утворена вiд назви мiсцевостi ("Слово"?), – назви, яка, на жаль, нiде не трапляється…