Меч Арея
Шрифт:
Далебi нi. Тим часом багато iсторикiв i дуже, й не дуже давнього часу спрямовували пошук таємничих гунiв у зовсiм iншому напрямку, нiж ми шукаємо зараз.
За свiдченням уже згадуваного Аммiана, готи дуже давно були знайомi з гунами, ще задовго до славнозвiсного Болiмира (чи Велiмира), який 376 року нiбито з'явився з-за Дону зi своїми ордами. Навпаки, гуни служили у вiйську готських конунгiв i навiть воювали проти своїх же одноплемiнцiв у тiй готсько-гунськiй вiйнi.
Вiзантiйський iсторик III столiття (третього!) Марцiан Гераклiйський пише, що обабiч Днiпра, за аланами, живуть так званi хоани. Отже, обабiч Днiпра, а не десь там за Доном, за Волгою чи в Середнiй Азiї.
Думки про те, що гуни споконвiку жили на наших землях, дотримували й вченi пiзнiших часiв. Услiд
За його словами, земля гунiв починається вiдразу ж по той бiк Ельби. Вчений, якого нiяк не назвеш слов'янофiлом, – навпаки, в нiмецькiй експансiї на Схiд вiн був одним з її iдеологiв, – усi цi землi вiддає гунам. I це в той час, коли, якщо вiрити деяким iсторикам, гунiв уже давно й на свiтi не було, а їхнi рештки хтозна-скiльки сторiч тому буцiмто засимiлювались мiж мадярами.
Отже, слiд гадати, що так званi гуни – народ споконвiку європейський i нiзвiдки, тим бiльше з рiвнiчного Китаю, не прийшов. Але тут виникає вже щось новiше. Говорячи про Гунiгард, Гельмольд нiскiлечки не сумнiвається в тому, що це країна суто слов'янська, й навiть у свiй час, у серединi XII сторiччя, в добу найвищого розквiту Київської Русi, наймогутнiшої серед усiх держав, називає столицею слов'янського свiту Хуе.
А що це справдi Київ, знаходимо пiдтвердження в iнших, ранiших i пiзнiших авторiв. Ф. Гаген, наприклад, у своїх примiтках до першого нiмецького видання «Пiснi про Нiбелунгiв» каже, що Київ, той самий, котрого Гельмольд називає Хуе, в сагах «Кiенуборг у Канугардi» варяги називали Самбатом.
Цей Самбат не викликає особливих заперечень. Здається, всi iсторики вже давно погодилися, що то Київ. Дивно тiльки, чому, погодившись iз одним, вони пропускають повз увагу iншi твердження того самого автора: що й Кiенуборг, i всi до нього подiбнi назви, – то не вигадка й не химера, а – Київ.
Шведський вчений XVII сторiччя Олай Варелiй у примiтках до видання «Герварської саги» пише, що в скандiнавському епосi Русь часто називається Країною Гунiв, а його спiввiтчизники вiддавен iменують Русь Гунегардом. I при цьому покликається на Саксона Граматика, який так само вважає русiв i гунiв одним народом.
Академiк Iмператорської Академiї Наук Л, Стефанi, який видав у Лейпцiгу книгу Гельмольда «Хронiка слов'ян», твердить: Русь колись називалась Гунiгардом.
Думки, що гуни – то не самоназва й не назва якогось таємничого народу, котрий невiдомо звiдки взявся й не знати в якi тартарари запав, дотримували й пiзнiшi iсторики, в тому числi й слов'янськi. Й навiть нашi – вiтчизнянi. Чи не першим до цього висновку прийшов видатний iсторик-демократ Юрiй Гуца, походженням українець, який дослiджував iсторiю слов'ян i виступав пiд псевдонiмами Венелович i Венелин. Ще в першiй половинi минулого сторiччя висловив певнiсть, що царство Аттiли було руською державою. Мав вiн i численних послiдовникiв. А ось що каже з цього приводу вiдомий чеський i словацький вчений Павел Йосеф Шафарик: «Не тiльки видатнi вiзантiйськi автори словом «гуни» називали слов'ян; захiднi письменники, починаючи вiд Беди Венерабiлiса, гунами називали теж слов'ян. Через те й зрозумiло, чому в германських народних переказах та iнших давнiх пам ятках пiд назвою «гуни» маються на увазi слов'яни… Так само i в пiвнiчних квiдах… гунськi богатирi Jarisleifr – Ярослав i Jarizscar – Ярожир та iншi – також виявляються слов'янами». Бiльше того,
Шафарик твердить, що нащадкiв слов'ян у Швейцарiї до останнього часу звали гунами.Так, стародавнi, античнi iсторики, починаючи вiд Геродота, мали за звичай називати одним, збiрним iменем, багато племен i народiв, якi їм безпосередньо не загрожували. Довгий час усi пiвнiчнi народи в них були гiпербореями, тодi стали скiфами, пiзнiше – сарматами й т. д. I якщо ми вже кажемо, що гуни – аборигени Європи й мають власну назву слов'яни, то логiчно виникає запитання: а хто ж тодi були скiфи? Чи справдi їх асимiлювали сармати, заполонивши їхнi землi пiсля походiв Александра Македонського, як твердить М. М. Карамзiн услiд за Дiодором Сiцилiйським? I куди ж дiлися тодi самi сармати? Черговий народ-примара?
Говорячи про стосунки грекiв з гунами, вiзантiйський дипломат Прiск Панiйський розповiдає про те, як напучував послiв iмператор Феодосiй II перед поїздкою до Аттiли: "… Нам звелiли переказати гунському царевi, мовляв, хай не вимагає, щоб до нього виряджали послами сановникiв найвищого рангу, бо цього не бувало нi за його, Аттiлиних предкiв, нi за давнiших правителiв Скiфської держави". Або ось уривок уже з переговорiв iз Аттiлою. Один з членiв посольства, Вiкiла, на якусь реплiку гунського царя вiдповiв, що у Вiзантiї вже немає "жодного перебiжчика з числа скiфського народу". Пiсля такої вiдповiдi Аттiла спалахнув гнiвом i сердито вилаяв того Вiкiлу, вважаючи, що перебiжчикiв ще багато.
Й тут, i там гунiв називають скiфами, й рiд Аттiли виводять з найдревнiших скiфських династiй, навiть сам Аттiла каже, що його народ – скiфський. Чи не помилка це? Але гортаймо далi щоденник грецького дипломата, який особисто знав Аттiлу та його пiдданцiв. «Бачачи, що посол Максимiн геть занепав духом, я пiшов разом з ним до Скотти, прихопивши й Рустикiя, бо вiн знав скiфську мову».
Отже, гуни розмовляли не якоюсь, а скiфською мовою. Й трохи ближче: «Аттiла при цьому оголосив, що коли ромеї зволiкатимуть або ж почнуть готуватися до вiйни, то й вiн перестане стримувати скiфiв вiд нападу».
Таким чином, i вiйсько в так званих гунiв – скiфське. Та не тiльки Аттiла належав до предковiчної скiфської династiї – ввесь його народ, як i тисячу рокiв до того, був державним: «Коли Епiгена було призначено послом, вони поїхали до Уннiв. Дiсталися Марга, мiсiйського мiста в Iллiрику. Воно розташоване на березi Iстру, навпроти фортецi Константiї, яку видно на тому боцi. Туди ж прибули й царськi скiфи»
Виходить, мало що змiнилося пiсля Геродота, й недоцiльно позбавляти скiфiв етнiчної приналежностi. Це не описка iсторика. Прiск i далi вживає щодо гунiв той самий термiн: "Щоб за дотримування договору Ромеї платили Царським Скiфам щорiчно по сiмсот лiтр золота", "…вiн (Аттiла) подарував новим послам коней та звiрячих смушкiв, якi правлять за оздобу Царським Скiфам".
I все в гунiв скiфське: й одяг, i зброя, й закони, й звичаї. Описуючи подорож до Аттiлиної столицi, Прiск зазначає:
«Подолавши певну путь разом з варварами, ми, за наказом скiфiв, приставлених до нас, виїхали на iнший шлях, тим часом Аттiла зупинився в якомусь мiстi, щоб узяти шлюб з донькою Ески, хоча вже й мав багатьох жiнок: скiфський закон дозволяє багатоженство»
«На нашi крики скiфи повибiгали з хат iз запаленими жмутами очерету… й гостинно запросили нас до себе… Володарка селища, одна з дружин Влiда, прислала для нас їжу, яку внесли дуже вродливi жiнки. Це в скiфiв є виявом шани».
Прiск, який подорожує країною гунiв, увесь час говорить нам про скiфiв: «Онiгiс, пiсля царя найбагатший i наймогутнiший з-помiж скiфiв…». I це тодi, коли пiсля зникнення самих скiфiв з полiтичної та географiчної арени свiту нiбито минуло вже близько восьми сторiч, звичайно, якщо вiрити Карамзiну та Дiодоровi.
Там, де Прiск Панiйський описує зустрiч Аттiли з мешканцями столицi, виникають зовсiм виразнi асоцiацiї. Мимоволi починаєш думати: звiдки знайомий нам цей ритуал вiтання прибулого шановного мандрiвника? Аттiлу зустрiчав хор дiвчат, спiваючи йому славу, а жона першого сановника пiднесла царевi хлiб-сiль. При цьому iсторик зазначає: «Такий звичай вважається в скiфiв знаком високої пошани».