Меч Арея
Шрифт:
— Богдане! Що стало?!
Та, не дiждавшись вiдповiдi, вхопила з пiдвiконня поставець iз горiльцем i, затуляючи обережно долонею, щоб не згасло, понесла до Богдана. Князь лежав, сапаючи ротом. На стiнi й досi хитався золочений перський лук, i тятива в нього була лопнута. Тятива!..
Пойнявшись страшним здогадом, Iладiка заголосила й почала волокти Богдана до ложа. Й коли їй нарештi пощастило втягти його, вона принесла горiльце вiд дальньої стiни, де висiв порваний лук.
Великий князь київський Богдан Гатило вже не дихав. На його виду застигла якась незрозумiла пiвусмiшка, лагiдна й примирлива, мовби Гатило хотiв сказати їй, що нiчого незвичного не сталося, що так у свiтi ведеться й що смерть – то теж частина життя, як i народження…
Коли весiльники, не дiждавшися
— Я пiду з ним, – сказала Iладiка. – Як русинка пiду, бо стала-м русинкою.
Й теж не зронила нi сльозини, й усi, хто ввiйшов до спочивальнi й хто заглядав через плечi всередину, дивилися на Богдана, й на його жону, й на золочений перський лук iз допнутою тятивою, котрий лежав о праву руку князя. Й нiхто ще не мiг осягти тiєї iстини, що помер великий володар, найвеличнiший з-помiж усiх володарiв, яких тiльки знав свiт i в теперiшнi, й у давнi, й у праминулi часи. Й нiхто не знав, що ненаситнi до влади, але нездарнi сатрапи часiв прийдешнiх у забобоннiй зненавистi до сього улюбленця богiв i людей, самi варвари, прозиватимуть його варварином i диким азiйцем, дзьобатимуть його пам'ять вiспиною заздрощiв, не знаючи того, що лише великий народ у добу небаченого зрушення мiг породити сей великий розум i сю велику волю й укласти їх у мозок i серце однiєї людини – свого обранця й вождя.
АКСIОМИ НЕДОВЕДЕНИХ ТРАДИЦIЙ
Вiддавна слово гуни вважається лайкою. Звiдки тягнеться корiння тiєї неслави, яка живе й досi, хоча самi гуни нiбiто зiйшли з теренiв iсторiї вже п'ятнадцять столiть тому? Й чим заслужили вони такої зневаги серед народiв Європи, зневаги, якою користуються не менш одiознi вандали?
Першi iсторики, чиї згадки про гунiв дiйшли до нас, виводили генеалогiчне дерево цього народу то з берегiв Льодовитого океану, то з таємничих надр неiснуючих європейських пустель, але в кожного з них крiзь афiшовану об'єктивнiсть проступає зненависть до гунiв.
Римський iсторик кiнця IV сторiччя Аммiан Марцеллiн доводить, нiбито вони прийшли в Європу з країни Кiнокефалiв, тобто Песиголовцiв, – країни, яка розташована десь у тундрах, змальовує їх потворними монголами, котрi зумисне обпiкають собi обличчя, щоб не росла борода. Готський же iсторик Йордан виводить плем'я гунiв од шлюбу якихось вiдьом, яких буцiмто конунг Фiлiмер прогнав у дикi степи, та ще таємничих «нечистих духiв». В iншому ж мiсцi той самий Йордан твердить iнше: гуни пiшли з булгар…
Але не дивуймося Йордановi й Аммiану. Вони були дiтьми свого часу, й над ними тяжiли традицiї ранньосередньовiчної хронографiстики. Ми читаємо твори цих iсторикiв iз застереженням, i нiякi «вiдьми», та «нечистi духи», та казковi країни Кiнокефалiв-Песиголовцiв не шокують нас.
Але як дивляться на предмет новiтнi iсторики? Перелiчувати всiх авторiв тут було б недоцiльно, тож загляньмо до енциклопедiй, що ввiбрали в себе квiнтесенцiю знань. У вiдповiдному томi БСЭ в статтi «Гунны» читаємо:
«Кочовий народ Центральної Азiї, який мешкав спершу на пiвнiч i захiд вiд р. Хуанхе й створив у III – II ст. до н. е. на територiї Монголiї та Пд. Прибайкалля вiйськово-племiнний союз, вiдомий з китайських джерел пiд назвою Хунну».
Й далi йдеться про те, як гуни пiдкорили Китай, як потiм, зазнавши поразки, розкололись навпiл, i пiвнiчна частина їхня почала поволi кочувати на захiд, аж доки опинилася в Європi й у серединi V ст. прийшла в занепад, а згодом розчинилася серед європейцiв.
Те саме читаємо й в УРЕ. Рiзниця тiльки в тому, що тут подано докладнiшi вiдомостi, а в першому виданнi сказано, що найдавнiшi згадки про гунiв датуються 2356 роком до н. е.
Але ж у тих китайських джерелах iдеться про «сюнну», й ця назва, погодьмося, дуже мало нагадує слово «гуни». Чи не про рiзнi народи тут iдеться?
Якщо
вивчити працi вiтчизняних археологiв й iсторикiв В. В. Бартольда, К. О. Iностранцева, С. С. Сорокiна, С. В. Кисельова, М. П. Толя, М. Я. Бiчурiна, В. В. Латишева, П. К. Козлова та О. М. Берштама, якi зазначенi в енциклопедiях серед учених, що дослiджували iсторiю цього народу, то вийде, що «хунну» справдi iснували й, згiдно з китайськими лiтописцями, десь на зламi ер почали свiй неквапний марш на захiд. Знайдено й археологiчне пiдтвердження того, що вони попутно засновували свої кочовi держави то в Пiвнiчнiй Монголiї, то й ще ближче до нас. Але, незважаючи нi на якi старання вчених, захiднiше вiд Казахстану жодних слiдiв цього могутнього й великого народу не знайдено.Чи може таке бути? Адже гуни панували в Європi довгi столiття.
Вiдомо, що донька гунського царя, якого Аммiан називає просто Гуном, була одружена з датським королем Фродо III, а вiн, за хронологiєю Торфея, сiв на престол ще 222 року. Виходить, гуни вже були в Європi принаймнi з кiнця II сторiччя. Останнi ж згадки про гунiв стосуються не Аттiли, навiть не його синiв, а далекого вже нащадка Мундо, який служив при дворi iмператора Юстiнiана.
Звiдси виникає логiчне запитання: чи мiг такий могутнiй i вельми численний народ, який проiснував у Європi щонайменше чотири столiття, якому корився й сплачував данину цiлий континент, – не залишити по собi слiду?
Нi, це був би абсурд.
Нашi вченi, та й не тiльки нашi, стверджують, що пiсля Аттiли його iмперiя розпалася. Й це справдi так, але ж розпалась iмперiя, тобто вiдпала бiльшiсть колонiй та залежних племен i народiв, самi ж гуни не могли отак запастися в небуття!
Дiйсно, iсторiя знає чимало прикладiв, коли той чи той народ зникав номiнальне, вливши свою кров у кров сильнiшого. Так сталось iз галлами, з бiльшою частиною захiдних слов'ян, iз дакiйцями, якi в силу вiдомих обставин навiть називатися почали iменем своїх завойовникiв – римлянами ("румун" саме й означає "римлянин"); так вийшло нарештi й iз незчисленними племенами наших половцiв. Але ж галли полишили по собi величезний арсенал матерiальних пам'яток, хоч i втратили мову, а половцi, ставши компонентом iнших, у тому числi й української нацiї, вiддали нам тисячi й тисячi своїх слiв, майже всi рiчки та озера Лiвобережної України, Причорномор'я й досi носять тюркськi назви. А балки, а гори, а степовi пустелi та пiвпустелi! Про високi половецькi могили з оригiнальними пам'ятниками на них уже годi й казати: то релiквiї, якi красномовно свiдчать про те, що великий народ, хоч би в яку скруту силою обставин потрапив, – зникнути не може.
Вiддавна серед деяких iсторикiв усталилася думка, нiби прямими нащадками стародавнiх гунiв є угорцi. Воно й справдi заманливо: адже в Європi Угорщину називають Унгарiя (Hungaria), а державу Аттiли готськi iсторiографи звали Гунiгард або Гуналанд. Угорцi щиро повiрили в це, хоча й кажуть на себе «мадяри», й заходились посилено шукати пiдтвердження такої гiпотези. В похiд вирушило безлiч археологiчних експедицiй, якi завдались метою знайти бодай незначнi слiди легендарних гунiв.
Й хоча всiм вiдомо, що угорцi прийшли на свою теперiшню землю з угро-фiнського етнiчного материка в Приураллi через добрих чотири столiття пiсля смертi Аттiли, але думка про Угорщину як країну гунiв од багатократного повторення так укорiнилася, що лишається й досi якоюсь аксiомою (нiким, щоправда, не доведеною).
Висновок поки що може бути один: народiв-примар в iсторiї не було й не могло бути; якщо ж вони й є, то це плiд фантазiї, традицiя, яка тягнеться ще з сивих часiв Геродота. Iснують i iснували народи в плотi й кровi, й кожен був носiєм своєї, лише йому притаманної духовної й матерiальної культури, а все що стосується матерiального, – вiчне й незнищенне. Й коли ми не знайшли слiдiв Геродотом згадуваних амазонок, то це ще не означає, нiби їх не було, а просто ми не там або не те шукали.
На яких же широтах i меридiанах шукати гунiв? Чи вертатися знову назад у пiвпустелi Забайкалля та Монголiї, а чи продовжувати пошуки в тiй-таки Угорщинi, де ми блукаємо ось уже п'ятнадцять сторiч? I чи так уже старанно ми дослiдили всi вiдомостi про гунiв?