Меч Арея
Шрифт:
Гатиловi все стерпло всерединi. Рука сама вхопила довгу косу шпакуватого оселедця й почала сукати й накручувати його, й голене тiм'я то натягалося зморшками до правого вуха, то знову розгладжувалось. Отже, сталося найстрашнiше. Син пiднявся проти батька й пiднявся заради жони… Юрко важко, слово по слову, вимовив;
— Я-м хiть мав… молити вас… руки її…
Вiн зiрвався, з розгону турнув дверi й погуркотiв довгими сiньми геть, i Гатило не спинив його. Не мав сили не те що встати, а й язиком ворухнути. Вся любов, яку вiн грiв у серцi до молодшого сина, випарувалася, щезла, як омана, й натомiсть лишився камiнь, круглий, холодний голяк, i Гатиловi здалося, що вiн одчуває його вагу й його
Богдан просидiв у свiтлицi до самих обiд, тодi пiшов у спочивальню й не вiдповiдав нi на якi стукоти в дверi, хоч увесь хором аж бринiв од люду, мов потурбована бджолина борть. Роби, й челядники, й тивуни, й дома-жиричi, й боляри великi та малi готувалися до завтрашнього весiлля. Вiн же лежав горiлиць узутий i дивився на гладенько тесанi колоди. Й тiльки коли смерклось, устав i стомленою, майже старечою ходою подався до коней за новими будiвлями. Можi-дружинники – хто сидiв на присьпах, хто грав у зернь, хто зiбрався гуртиком i просто теревенив, – навiть не звернули на Гатила уваги, бо ж о цю пору князь нiколи не приходив сюди.
В стайнях теж було тихо й поночi, та Гатило впевнено ступав помiж двома рядами. Конюхи вже попоралися, й конi лунко хрупали з ясел овес. Вiн пiдiйшов до гнiдого жеребця й застав там сина, як i сподiвався. Юрко змалечку так робив: у хвилину поганого настрою завжди втiкав до свого коня.
В темрявi нiчого не було видно, й Гатило сiв край ясел. Гнiдий жеребець, упiзнавши його, заспокiйливо гигикнув i знову встромив голову в ясла.
— То є послiдня лада моя, – хрипко проказав Гатило.
Син глибоко зiтхнув, але нiчого не вiдповiв на се.
— Послiдня, – мовив Гатило знову. – Тобi ж перша… Ти ще стрiнеш на своїй путi, а я…
Юрко вдруге зiтхнув, i з темряви долинуло:
— Я-м такоже мислив про се…
Хвиля бурхливої нiжностi до сина мало не зiрвала Богдана з мiсця, та вiн утримав себе в руках. Йому стало соромно за тi думки й за той камiнь, що вмостився був у його грудях, холодний i важкий голяк, i вiн таки не змiг устояти й поклав руку синовi на плече. Й хоч Юрко сидiв мовчазний i напружений, але то так належало сидiти справжньому воєвi й справжньому князевi полянському. Богдан стиснув йому плече й вийшов пружною ходою людини, якiй нарештi одлягло вiд серця.
Мiсяця липня в перший день
Раннього недiльного ранку, – ще в княжому дворi тiльки курей випустили з пташниць, а вiвчарi виманювали з кошар баранiв iз великими мiдними дзвонами на шиях, – повернувся князь Годой. Вiн був дуже стомлений, цiлий учорашнiй день i цiлу нiч не злазив iз сiдла, немовби передчував, що в Гатиловому дiдинцi назрiвають важливi подiї.
Годой залишив Великого князя в окаянному станi й тепер поспiшав додому, не знаючи, кого застане в городi Києвому й кого не застане, бо життя – й се вiн затямив упродовж свого вже немалого вiку – рiч складна й не пiддається нiяким законам i правильникам.
Князь Годой мав садибу навпроти Гатилових ворiт – по той бiк Священного пагорба з дерев'яними та кам'яними вистуканами Бога, й Дажбога, й Дани, й Перуна, й iнших кумирiв. Вiн долав останнi версти до городу Києвого з нетерпiнням украй виснаженої лiтньої людини якнайшвидше дiстатися рiдного вогнища й м'якого ложа. Та коли його домажирич розповiв йому про все, що сталося в Києвому городi й що мало вiдбутись, вiн тiльки обтрусив поли, збив шапкою пилюку з чобiт i вийшов за ворота.
По другий бiк Священного пагорба стояв терем його сестри Радмили, вдовицi старого конюшого Вищати Огнянича. Годой пiшов туди, але ворота ще були на засувах, вiн подумав i звернув поза своєю садибою
в Кожум'яцьку вулицю, в кiнцi якої був двiр Войслава.Колишнiй велiй болярин турицький, а тепер старий конюший, уже прокинувся й сидiв на сходах терема, спросоння клiпаючи й чухмарячись. Вiн крикнув на псiв, що посiли були Годечана, й почоломкався з ним, кудлатий, ще невмитий i нечесаний.
Обидва велiможi посiдали на сходинах.
— З царя-городу їдеш? – спитав Войслав.
— Iз царя-городу Константинополя й iз Рима.
— Що там греки й латинцi?
— Та що ж…
Годоєвi не хотiлося розмовляти, але Войслав гукнув у дверi:
— Мунчо! Пива принеси нам з холоднiшого зимника!
Челядник збiгав i швидко повернувся з двома великими коряками пiнястого пива. Годой та Войслав сьорбнули живлющої вологи, й князь потроху розбалакався.
— Знав єси воєводу римського Ецiя?
— Авжеж. То й що?
— Нема вже Ецiя.
— Вмер?
— Умер! – хмикнув Годой. – Умер, та не сам…
Вiн знову сьорбнув з коряка й розповiв старому конюшому про полководця латинських легiонiв.
Флавiй Ецiй не був римлянин. Вiн народився в лiто 395-е й походив з давнього iллiрiйського княжого роду. Коли вiзiготський король Аларiх удерся на територiю Схiдньої Римської iмперiї й зруйнував Корiнф, Аргос i Спарту, iмператор Аркадiй, неспроможний дати вiдсiч варварам, змушений був одкупитися вiд них, призначивши Аларiха своїм намiсником в Iллiрiї. То було в те-таки 395 лiто. Через шiсть лiт Аларiх вирiшив здобути Рим, але зазнав поразки вiд Стилигона. Нарештi по смертi Стилигоновiй, опiсля кiлькаразової облоги, йому в лiто 410-е пощастило взяти Рим i пограбувати його. Та незабаром, готуючись походом на Сiцiлiю й Африку, Аларiх умер.
Його смерть дала волю юному Флавiєвi Ецiю, який був талем од Константинополя при дворi Аларiха. Та ненадовго. По кiлькох мiсяцях Ецiя взято талем до двору Великого князя Данка, де вiн прожив майже два лiта. Ецiй вiдзначався мужнiстю й ратним умiнням, добре знав готiв та iнших варварiв, здобув славу проникливого дипломата-сла й незабаром став одним з провiдних полководцiв.
Коли в лiто 423-е iмператор Гонорiй умер i, пiсля скинення узурпатора Iоанна, на стiл було посаджено небожа Гонорiєвого й Теодосiєвого, константинопольського ставленця Флавiя Валентинiана III, Теодосiєва сестра Пульхерiя змусила римський сенат призначити опiкуном молодого Валентинiана не когось iншого, а iллiрiйця Флавiя Ецiя. Таким чином Константинополь забезпечував собi довгорiчний вплив на полiтику Захiдньої iмперiї.
На вимогу Рима й Константинополя Флавiй Ецiй повiв 451 року вiйну й з Аттiлою, хоч, знаючи сили схiднiх варварiв, мало вiрив у перемогу. Валентинiан зумисне штовхнув Ецiя на ту рать, щоб, на випадок поразки, позбутися впливового суперника. Коли ж Аттiла, перемiгши римлян та їхнiх союзникiв, опинивсь в Iталiї, вийняв колишню стольницю iмперiї Медiоланум та iншi городи й ось-ось мав узяти й Рим, Валентинiан пошкодував за свiй нерозумний учинок: iмперiя доживала останнi днi, вже нiхто й не сподiвався, що так званi гуни вiдмовляться йти на беззахисний Рим. А коли загроза розвiялася й Аттiла хто зна й чому помилував Рим, Валентинiан узявся за стару думку.
Поразка не знищила Ецiя в очах легiонiв. Сталося навпаки: всi в Римi пересвiдчилися в нездарностi Валентинiана, й авторитет Ецiя продовжував зростати.
Валентинiан Третiй сказав своїм прибiчникам:
— Двох Флавiїв для Риму забагато.
Змовники приманили полководця до Рима й пiдступно схопили його. Гордий iллiрiєць пiдозрював, нащо викликає його iмператор, але прибув до городу стольного з малою сторожею, лишивши заново сформованi легiони за традицiйним для них кордоном по той бiк Рубiкону.