Меч Арея
Шрифт:
Вони повернулися до городу Києвого на сьомий день, бо йшли поволi: Валтарiй не змiг би витримати їзди швидкої, Лоськовi ж кортiло вручити готського таля Богдановi живим. Лосько, як з'ясувалося, прибув навiть першим, i се сповнювало його серце гордiстю й новими надiями. Здавши бранцiв зрадiлому Войславовi, Лосько погнав коня з ворiт. Лише тепер вiн одчув з усiєю силою, як стомився. Крутила колись перебита в бою рука, й то мало бути на негiдь. Вiн проминув Полудневi ворота й, махнувши до товаришiв у сторожi, пойняв бiлогородську путь. Усi вже давно сидять удома, його ж рiднi побиваються за ним, хоч, певно, й дiзнались, шо з далекої ратi вiн повернувся
Тодi йому спало на думку щось iнше: а чи не погодиться Гатило наставити його в Городищi годованим можем – замiсть убитого взимку Глiба?
Й вiн зострожив стомленого коня, щоб подiлитися думкою з рiдними…
Гатило негайно почув про повернення втiкачiв – сказали челядники, ще й Войслав не встиг прийти. Князь вибiг на сходи, пойнятий пiвтори сiдмицi тамованою люттю. Готський княжич Валтарiй Аквiтанський сидiв посеред двору зi скрученими назад руками, грекиня ж вiдiйшла трохи вбiк. Першою думкою в Богдана було – потяти обох на коренi тут-таки, серед свого дворища. Вiн до половини витяг меч, Iладiка ступила йому назустрiч, упала навколiшки й затулила вид руками, чекаючи останньої митi.
Гатило завмер, так i не витягши меча. На нiй було пошматоване бузкове полоття, й крiзь дiрку випнулось припале курявою круглясте персо. Вiн узяв її за руку, й дiвчина вискнула вiд несподiванки.
— Йди до хорому! – грубо мовив їй Гатило й попхнув уперед, Iладiка, заточуючись, пiшла, й тiльки коло ганку згадала про своє полоття й почала стягати шмаття на грудях. – А сього до порубу! – сказав Гатило Войславовi. Сам же пiшов у дверi, якi щойно рипнули за молодою грекинею.
Вiн здогнав її на повершi й повелiв, кивнувши на дверi спочивальнi:
— Сюди!
Дiвчина ввiйшла й стала коло порога, затуляючи перса руками. Вiн зупинивсь навпроти неї й довго дивився їй у вiчi, стиснувши вуста. Грекиня витримала погляд. Гатило так само, як i допiру надворi, загрозливо рипучим голосом кинув:
— Поведу тебе жоною собi! А тому твоєму зiтну голову! Чула-с?
Iладiка чула, але не вiдповiла нi слова, бо її раптом охопила страшенна слабкiсть у ногах. Вона посунулася по дубовому одвiрку й сiла просто бiля порога, незручно пiдiбгавши пiд себе ноги. З очей поллялися сльози, промиваючи на брудних щоках свiтлi стежечки. Так вона й сидiла, дивлячись на нього, й Гатило теж не рушив з мiсця, широко розiставивши червонi чоботи пiдборами оклiш.
Тодi вона пiдвелася й ступила в його бiк раз i вдруге й охопила в'юнкими напiвголими руками Гатила за шию, й припала йому до широкої грудини.
— Ладочку мiй… Ладочку… Я-м залюбила тебе зодразу, як увидiла-м… Тому взе два лiта… Ти-с не мав зе хотi й дивитися на мене. Ладочку мiй, ладочку…
Її слова падали йому на груди й зiгрiвали його, мов мiцний давнiй мед, а вiн стояв, наче дерев'яний, повiсивши руки додолу. Вiн теж мiг би сказати їй багато, дуже багато гарних i пекучих слiв, як нiсся з дальньої ратi додому, як чекав того дня, коли нарештi зможе знову побачити її й пригорнути до себе, й перепросити за тi грубощi, яких колись набалакав їй, хоч i тодi вже кохав… Але Гатило продовжував стояти, болiсно ковтаючи борлаком, то тiльки греки такi велерiчивi, поляниновi ж не личить всує, на вiтер кидати слова й сквернити ними почування свої.
Iладiка сказала:
— Хтiв єси потяти мене там, серед двору…
Вiн не вiдповiв, а дiвчина докинула:
— Я ж незаймана єсмь. Ти сам се увидиш.
Вiн насилу вимовив:
— Пощо ж мовчала-с?
Iладiка зiтхнула: Соромила-м
ся…Й розповiла йому все, що сталось перед його поверненням з далекого походу.
Готський заложник, небiж теперiшнього конунга Торiсмунда, дев'ятнадцятирiчний Валтарiй давно вже накидав на неї оком – ще задовго до походу. Вiн знав, що Iладiка кохає князя, й знущався з неї, мовляв, хiба не маєш хреста в пазусi, що не гидуєш кохати поганського царя, та ще й тричi жонатого.
Валтарiй часто пiдстерiгав її в темному кутку, й освiдчувався в коханнi, й намагався поцiлувати бодай, але вона вiдштовхувала його, й утiкала, й по тому гiрко плакала, зачинившись у своїй клiтi, бо Гатило зумисне не помiчав її й щоразу грубо гримав.
А тодi поїхав у полунiчну рать, i потяглися нескiнченнi мiсяцi чекання й тихих дiвочих слiз. Добре, що хоч Гатило й готського таля з собою взяв. I раптом на початку мiсяця червця Валтарiй прискакав у город Київ, повiдомивши, буцiмто Гатило прислав його по неї. Вона зрадiла неймовiрно й ладна була спiвати на радощах, але таль застерiг:
— Мовчи, бо Гатило звелiв менi привезти тебе до стану його нишком. Руськi поганськi закони не дозволяють жонам бути серед ратникiв. Жди мене по заходi сонця коло Щекавицi, там, де перетинаються Соляний i Залозний шляхи.
Iладiка так i зробила, тамуючи серце, яке аж калатало вiд сподiвання близької зустрiчi з Гатилом. Валтарiй прийшов о двох конях, i вона сiла на гнiдого. Їхали цiлу нiч i цiлий наступний день майже без перепочину, й тiльки тодi її розiбрали сумнiви. Дорога вела їх усе на захiд i на захiд. Вона сказала про се Вадтарiєвi, й молодий гот одкрився:
— їдемо в Аквiтанiю!
Iладiка повернула коня й хотiла втекти назад, але не змогла втекти, бо була в своєму вузькому довгому полоттi й сидiла на конi, звiсивши ноги на один бiк. Та й Валтарiїв бiлохвостий яблукатий жеребець, якого кохав Гатило для себе, вдався прудкий i витривалий.
Валтарiй завiв її в хащi й прив'язав до дерева. Тодi розпалив багаття й, певний, що йому пощастило уникнути переслiдування, почав, насмiхаючись, розповiдати їй свої задуми. Вiн пiшов у рать на полунiч, сподiваючись там перескочити до своїх одноплемiнцiв-готiа, а при можливостi вбити Великого князя київського й помститися за смерть свого дiда, конунга вiзiготiв Теодорiка, Та йому не пощастило здiйснити нi першого, нi другого задуму: за його кожним кроком пильно стежив князь Тодорiк Бернський.
Тодi Валтарiй наважився втiкати сам. Зробити се, коли до городу Києвого повернеться вся рать, було б майже неможливо. Мусив якось випередити Гатила. Вiн так i зробив. У хитрого Войслава видурив двох добрих коней та ще й оружжя самого князя Гатила. Й, звичайно, не мiг утриматися, щоб не викрасти й Iладiку, яку давно вподобав…
Молодий гот одв'язав дiвчину й почав домагатись од неї кохання. Дiвчина не давалась йому до рук, дряпалася й кусалась. Вiн пошматував на нiй одiж, але так i не змiг подолати.
— Не люблю тебе! – кричала вона, обiрвана й виваляна в пилюку, розкуйовджена та лиха, мов тигриця. – Нiколи не буду твоєю, так i затям!
— Але не будеш i Гатиловою! – вiдповiв їй Валтарiй Аквiтанський.
— Буду!
— Нi, не будеш!
— Пощо?
— Не люба єси йому.
— Яке твоє дiло! Буду!
— Однаково не будеш.
— Пощо?
— Якби вiн i полюбив тебе, все б одно не взяв таку…
— Яку?
— Отаку обшарпану. Глянься, на кого схожа єси. Вся плоть виглядає. Вiн тепер не повiрить, що ти не була-с… моєю.