Меч Арея
Шрифт:
— Го-гой!.. Русичi-i-i!.. Я-м посiк їхнього кня-а-азя-а!..
Й тут-таки зiв'янув i пустив додолу руку з косацькою шапкою.
Тодi повiтря здригнулося вiд могутнього зову «Сла-а-а-ва-а!», – й русичi суцiльною лавою посунули вперед, ворог не витримав останнього натиску й повернув yсn'ять, а кияни, й бiлогородцi, й iскоростичi, й переяславцi гналися й гналися за втiкачами, й сiкли голови в шоломах з вiдвалом i без одвалу, й кидали зашморги на шиї зайдам, i була сiча жахна, й був полон, i помста, й пожива.
Наступного дня до Гатилового стану прийшли бити чолом тi князi чудськi, й сумськi, й ємськi, й муромськi, якi завчас утекли
Богдан стояв на високiй горi коло Вишгорода й удивлявся з-пiд долонi туди, де височiли новi вежi над його стольним городом. Дорогою через луки гнав комонник, низько припавши до холки коня. В тiй самотнiй рухомiй цяточцi було щось тривожне, й Великий князь одчув, як його серце холоне в передчуттi лихої звiстки…
В ЛIТО 454-е мiсяця червця
То була справжня несподiванка для Гатила, й вiн картав себе останнiми словами, що не зважив на застороги бернського князя. Тодорiк ще й ранiше казав, нiби таль Валтарiй Аквiтанський має на оцi недобре, та Гатило не звертав уваги на се. Позавчора ж знову прийшов до полотки:
— Великий княже… Гот Валтарiй утiк.
— Куди?!
— Нiхто не вiдає.
Богдан Гатило подумав i наказав послати здогiнцiв. Але досвiдченi можi перешукали всi лiсовi стежки й дороги вiд пiвдня до заходу, бо коли Валтарiй i справдi втiк, то мав податися таки на захiд, у краї готськi, – й не знайшли не тiльки Валтарiя, а й слiдiв його. Богдан сподiвався, що готський таль просто вiдстав або змiшався з руськими ратниками, та й се виявилося марницею: в жодного сотника й десятника Валтарiя не було.
Тодi князь, переправившись через Здвиж, послав гiнця в Київ – i попередити городян про своє повернення, й заразом спитати, чи не прибився молодий гот, бува, до городу. Та гiнець у дорозi затримавсь, – кiнь звихнув ногу, – й випередив рать усього на годину чи двi й тепер стояв перед князем i червонiв.
— Коли?! – майже гаркнув розлютований князь.
— Хiба звечора… Взяв двох коней i…
Майже добу тому! Ще коли Богдан був по той бiк Здвижу!
Гатило стьобнув коня й пустився через вишгородськi луки до городу Києвого. Та тут дiзнавсь про таке, вiд чого забракло повiтря.
Старий конюший розповiдав:
— Приходить учора й рече: «Велить князь дати золочене оружжя й молодого жеребця, того, що має зiрку на лобi та бiлий хвiст». Я його питаю: «Нащо князевi тотi iграшки?» Вiн же рече: «Князь київський вертається з походу побiдного й хоче зодягтися в золоте». Я-м мусив дати все теє: й шолом, i калаптир, i щит, i меч, i лук… А надвечiр дивлюся – вже нема готського таля. Немає й чашницi грекинi Iладiки…
Богдан Гатило враз iзсутулився й потяг ноги до хорому, забувши й Войслава, й полки, що таборились на Тiчку, на Торговищi й у Дiбровi, забувши про славлiння, яке збиралися спiвати йому дiви київськi, чекаючи тiльки помаху Войславової руки. Сталось те, чого вiн найдужче боявся. Таль Валтарiй ускочив, але завдав йому ще й другого, дошкульнiшого вдару… Паскудниця! Хто б мiг подумати, що в отих її променистих очах стiльки зрадливостi й пiдступу, хто б мiг подумати!..
Вiн увiйшов до своєї спочивальнi, побачив на стiнi порожнi кiлочки, де ранiш висiли золоченi облади й просто в чоботях розтягся
ниць на ложу. Скiльки капостi розвелось у свiтi, скiльки омани… Й кожне намагається вдарити тебе в найболючiше, щоб бiльше не встав i не звiвся. Вiн так квапивсь iз походу домiв, а виявилося, серце не пiддурило. Кумири попереджали його про зраду, вiн же не йняв їм вiри й тепер мусить розплачуватись.Богдан зiбгав чисту незайману подушку, тодi раптом жбурнув нею в слюдяне вiкно – аж друзки посипалися.
— Войславе!
Вiн вибiг у сiни й на сходинах зустрiв старого конюшого.
— Войславе! Крикни серед можiв: хто здожене тих ускокiв i принесе менi їхнi голови – того позолочу!
Старий конюший гайнув до княжих ворiт, а тодi вулицею за город. I перед самим смерканням Залозним шляхом i всiма путiвцями, що тяглися рiвнобiжне з ним, виїхало сорок можiв комонних, i кожен вiв по собi запасного коня: людина здатна витримати три доби в дорозi, не стуливши ока й не злазячи з сiдла, кiнь же пiд вершником упаде за пiвдня.
Вгадав мiж Лосько, який вирушив лiсовою стежкою понад битим Залозним шляхом. Вiн здогнав ускокiв на четвертий день за городцем Iзяславом, що належав деревлянському жупановi Ярошу. Готський таль Валтарiй Аквiтанський, тримаючи за повiд сiрого яблукатого жеребця з бiлим хвостом та бiлою гривою, пив воду з Горинi. Вiн навiть не встиг сiсти верхи, коли налетiв княжий дружинник Лосько, пустивши повiд запасному коневi. Гот витяг меч iз золотого пiхва й заходився люто вимахувати ним. Але Лосько швидко повалив його вдало метнутою сулицею. Бiлявий довгочубий Валтарiй упустив меча й упав. Лосько злiз i замахнувся на пораненого, щоб одрубати йому голову, та чиясь рука вхопила його ззаду. То була чорнобрива грекиня, яку Лоськовi доводилося не раз бачити на княжому дворi.
— Не вбивай…
Русин подивився на лежачого й зашилив меч свiй назад у пiхво. Валтарiй люто блимав на нього, розгублений несподiваною ласкою.
— Нехай, – сказав Лосько. – Не моє то дiло, лиш князеве. Рече милувати – помилує, рече потяти – потне…
Вiн перев'язав гота й посадив на яблукатого жеребця, який задирався з його вороним, тодi прикрутив до сiдла мотузкою за обидвi ноги й наказав дiвчинi теж сiдати. Iладiка мовчки скорилася його волi. Вигляд у неї був геть окаянний: довге бузкове полоття роздерлось i майже не прикривало грудей, i вся вона була пошарпана й дуже брудна, мовби качалася в пилюцi на шляху.
— Пощо-с така нещасна? – спитав Лосько. Iладiка кивнула на скрученого в сiдлi Валтарiя.
— Бита єси? Чи поята?
Вона глянула на русина, тодi на гота й не вiдповiла нiчого. Йшли наквапом. Валтарiй то втрачав свiдомiсть i починав хилитися набiк, примотужений коневi попiд черево, то знову випростувався.
Ввечерi коло багаття вiн сказав, зневажливо дивлячись на Лоська:
— Був би-м одяг калантир…
Лосько посмiхнувся:
— Моя сулиця пробиває щит, не те що калантир.
Настрiй у нього був добрий. Тепер вiн отримає з Гатила обiцяну винагороду й зможе справити собi власного коня чи бодай пару воликiв. А князь не поскупиться. Коли треба буде, Лосько нагадає йому й той випадок на Каталаунських полях три лiта тому. Тодi кий, призначений для Гатила, перебив руку Лоськовi. Тепер вiн одержить iз князя мзду й зможе поставити добру хижу або й теремець, як у покiйного можа Глiба з їхнього Городища. Й вступити до дикої вири[48]… В тiй же вирi людина завжди зможе дати собi раду.