Чтение онлайн

Маруся знала реальне життя, болі й втрати. І зараз готова боротися за це несподіване багатство скільки вистачить сили, відкинувши всі страхи. Раптом спала думка — це примарне багатство додає їй такого зухвальства, що вона ладна вчепитися в нього зубами. Ще не має його, а вже не хоче віддавати. То лише, мабуть, бідняки, яким нічого втрачати, говорять, що не в грошах щастя.

Ну, ось уже й у неї виникли іржаві думки. Щастя починає вимірювати кількістю грошей. А ще недавно улюблена була фраза: «щасливий не той, у кого багато, а кому вистачає». І їй вистачало. Вона не почувалась

ущербною, бо мала все необхідне для звичайного (без особливих забаганок) життя. Але ж тепер усе змінилося.

Маруся прислухалася до себе — що ж саме змінилося. Не відчула нічого. Лише неймовірне бажання — вирватися з цього приміщення на волю, на простір, віддатися сонцю і досхочу набутися з дітьми. І ще вона дуже хоче побачитися зі своїми дівчатами. Завтра зустріч у «Барабані». Так давно не збиралися, що жінці вже нетерпеливиться.

Піднявшись із-за столу, глянула у вікно. Перший літній день струшував на асфальт каштановий цвіт. Час від часу вітер піднімав цей килимок і м'яко клав назад, наче перевіряючи його на вагу. Така зрима гра була настільки красивою, що Маруся не могла відвести погляду. Вона й сама відчула якусь невагомість. Зітхнула глибоко і полегко. Раптом так захотілося жити на повну — не боячись жодних телефонних дзвінків, не носячи в собі вселенського смутку, не стримуючись в емоціях і почуттях. Її наповнювало напівзабуте бажання до спілкування, до жартів. Наче хто увімкнув, як лампочку. Вона засвітилася і побачила довкруж нормальне життя. Побачила, як зайшло в місто літо.

Із таким літнім настроєм повернулася додому. Вгледівши, що донька усміхнена, мама теж засяяла, заметушилася з вечерею. Марусі було незвично бачити її в такій, не притаманній ролі — домогосподарки. Мама, скільки пам'ятала, завжди була на посадах, і її образ відповідав дамі зі статусом керівника. Вона і вдома залишалася, як на службі: при зачісці, манікюрі та з відповідною інтонацією. Сьогодні ж вперше побачила просто маму і бабусю. І цьому зраділа.

— Не день нині, а диво! — сідала за стіл Маруся.

— Що ж тебе так здивувало у ньому? — запитала мати.

— Літо, мамо! Хіба не бачиш? — кивнула за вікно.

— Нарешті — літо… А то я думала, що ми так і залишимося в зимі… Я рада, Марусю…

— А ще, вперше за багато років, ми разом із тобою їдемо на відпочинок… Шкода, що татусь не може.

— У нього починається гаряча пора… Дипломні, вступні… Відпочинок і не світить.

— Зате, коли ми вже до праці, він відпочиватиме.

— Ти збираєшся повертатися на роботу?

— Дивно… — протягнула Маруся. — Я тебе не впізнаю, мамо! Це ти, людина, яка не мислить себе без роботи, запитуєш таке?

— А хто сказав, що ти будеш без роботи сидіти? Коли успадкуєш бізнес, матимеш її з лишком.

— Мамо, я не хочу загадувати наперед. Сама знаєш, яка непроста ця справа. Життя покаже… До речі, ти не перша про це заговорила — перед відпусткою майже всі колеґи запитували, чи повернуся.

— А їм звідки відомо про спадок?

— Це — гучна справа, — пояснила Маруся. — Хто тільки про неї не знає…

— І як реагують колеги?

— Як нормальні люди…

— Тобто?

— Хто заздрить, хто підсміюється…

—

А підсміюється чому? — не могла збагнути мама.

— Ти не розумієш?

— Ніскільки…

— Як же? Така завжди правильна пані, носилася зі своїми моральними принципами і раптом: дитя — позашлюбне, коханець — бандит, багатство — крадене… А коли ще пошукати, то можна знайти стільки… І цілком можливо, що знайдено. Просто я ще всього не знаю.

— Ти цим переймаєшся?

— Що ти кажеш, мамо? Було б усіх проблем… І взагалі, я вважаю, що це нормальна реакція нормальних людей на неординарну ситуацію.

— Цікаво, чи є хоч одна людина, яка б зраділа.

– Є.

— Чи не керівниця? — розсміялася мама.

— Запевняю тебе, що не вона, — заперечила Маруся. — Керівниця взагалі незрозуміло реагує. Уникає будь-яких зустрічей зі мною. Ні завдань, ні претензій, ні розмов. Наче я раптом стала прозорою.

— Ти не прозорою стала для неї, а недосяжною…

— Як це недосяжною? Вона ж керує, як і раніше. А я лише її підлегла.

— Вона прекрасно розуміє, що підлеглість твоя — тимчасова.

— Але ще ж нічого не відомо…

— Відомо, Марусю. Ми ж не дозволимо, щоб така фантастична можливість змінити своє життя залишилася тільки розмовою. Не такі ми вже й безпорадні. У тебе он які друзі. Одна полковниця чого варта. Я їй довіряю, — запевнила мама. — Та й ти не слабачка. Я ж тебе знаю, — підморгнула.

— Мамо, — підійшла й обняла її за плечі. — Мамочко! Я настільки звичайна жінка, що сама, коли збагнула це, була дуже здивована. Я ж звикла бути королевою. Ви з татусем переконували мене в цьому, згодом — хлопці, чоловіки… І звичайно ж — Тунгус, точніше, Роман… Мені нічого не було потрібно для того, щоби відчувати себе не такою, як усі. Ні грошей, ні посад. Бо я й так була королевою! Дивилася на інших зверхньо…

— Неправда, Марусю, — перебила мати. — У тебе стільки подруг, і ти дружиш з ними не один рік. Ти ж не вивищувалася над ними. У тебе добрі стосунки на роботі з колегами… Не будемо брати до уваги керівниці…

— Цих людей я сама вибирала собі в подруги! До решти ж була поблажливою…

— Але ж це не робило тебе жорстокою?..

— Ні. Я від природи не жорстока.

— Ти від природи — королева. Тобі не потрібно було нічого, щоби відчути себе такою. Ти в собі носила ту висоту, яку не кожна жінка навіть може приміряти — бо не має на що, бо душа маленька, а решта безмірне! — майже кричала мама. — І коли в тебе з’являються гроші, ти перестаєш почуватися королевою. Чому?

— Мабуть, тому, що я хочу цих грошей. Тому, що не можу, як справжня королева, відмовитися від них, знаючи їм істинну ціну…

— А ти й не маєш права від них відмовитися, бо все, що створив і зібрав той чоловік, по праву належить твоїй… точніше, вашій доньці. Ось припустимо, ти відмовишся від спадку. Кому перепадуть бізнес, гроші, будинок? У Романа не залишилося родини. Тим незримим голосам із телефону, що сплять і бачать себе господарями чужого багатства? Вони його заробили, ризикуючи життям, як Роман? Правильно, він не заробив це багатство своєю працею. Але він ризикував життям! І, зрештою, ним же й заплатив!