Чтение онлайн

— А яким дивом ти все це підгребеш? Який стосунок маєш до спадку?

— Справа моя…

— Не скажи… Як це може бути твоя справа, коли в мене на руках дарча?

— Навіть так… — телефон на мить замовк, лише сопіння було чутно жінці.

— А ти не знав?

— Тепер зрозуміло — звідки ноги ростуть… Думаю…

Телефон озвався короткими гудками. Жінка дивилася на нього і розуміла, що все тільки починається. Вона одна… Ні! Думка про дітей пронизала гострим болем всередині. Маруся схопилася за серце і сіла. Так уперше ударило в груди. Біль аж перекрив дихання. Милий Боже! Діти — ось її слабинка!

І він це прекрасно розуміє… І навіть натякнув… Тож довго розмірковувати не буде.

Знову повернулася думка — відмовитися від усього і мати спокій, жити, як раніше. А як раніше? На останній приступці? І щоби діти чіплялися за поручні, як за рятувальну соломинку? Вона не сміє одібрати у них шанс на інше життя. За нього люди хапаються зубами. Роман стільки зробив для неї… А вона хоче сховати голову в пісок.

Маруся ходила кабінетом із кутка в куток. Їй здавалось: якщо вона на мить стане, почнеться щось страшне, чого вже не зупиниш.

Телефон завібрував у руці, злякав жінку так, що та мало не кинула його. Отямилася, глянула на ім’я, що висвітилося, і так зраділо закричала в трубку:

— Світлано! Господи! Це ти!

— Марусю, що трапилося? — запитала Сквирська.

— Він мені телефонував!

— Хто?

— Не знаю…

— Заспокойся… Давай я за тобою заїду… Ти зможеш піти з роботи раніше?

— Зможу… У мене ж сьогодні день народження… І..

— Я ж подзвонила привітати тебе… Марусю, я знаю, що тобі зараз нелегко. Але життя змінюється. Ти так близько до перемін. І я бажаю, щоби ті переміни на краще далися тобі найменшою кров’ю. Пробач. Я абсолютна реалістка, тому не можу побажати того, у що сама не вірю. Єдине, що можу сказати, я буду поруч у будь-який час, якщо це буде тобі потрібно. Ти, Марусю, справжня. А для мене це найцінніше. Тільки прошу тебе, не здавайся, не ведися на залякування і провокації. Ще почуєш їх не раз. Але ми також не ликом шиті. Життя недаремно гартувало. Воно нас підготувало до бою. І ми не програємо!

— Світланко, дякую тобі… — Маруся мало не розплакалася.

— Ну, що ти? Ми скоро заїдемо.

Петро, вийшовши з машини, посадив Марусю на заднє сидіння. Уже в салоні простягнув букет фіолетових дельфініумів.

— З днем народження!

— Дякую! Які красиві!

— Їдемо до клубу? — запитала Світлана. — Обговоримо все.

— Чи варто з’являтися там зараз? — запитала невпевнено Маруся.

— Тільки ти можеш вирішити, — відповіла Світлана й очікувала відповіді.

— Що я можу? — запитала подругу, чи саму себе Маруся. — Я думаю, що вони вже зробили це за мене.

— Тільки ти, Марусю, маєш вирішити — чи беремося ми за цю справу. Ніхто не може тебе примусити або відмовити.

— Він страшний, Світлано. Я це відчула по телефону.

— Він і має бути страшним. Йдеться про великі гроші. Ти теж мусиш стати страшною. Інакше нічого не вийде.

— Куди їдемо? — за якусь мить запитав Петро.

— До клубу! — сказала Маруся.

Петро, повертаючи машину за рогом кінотеатру, непомітно підморгнув Світлані. Та ледь ворухнула вустами. Маруся, спостерігаючи із заднього сидіння за їхніми хитрими мімічними знаками, всміхнулася. Уперше за останні кілька днів майнула хвилька радості. Було приємно бачити, як близькі Марусі люди можуть порозумітися на рівні поглядів. Сама

вона надавала цьому немалого значення. Вважала, що словами говорять усі, а поглядами — найближчі. Бо через очі можуть спілкуватися тільки душі.

У клубі їх чекали. Адміністраторка Вікторія провела в білу залу, де було накрито стіл на трьох. Маруся здивовано глянула на Петра.

— Так, Марусю, я попередив про наш приїзд, — відповів на її німе запитання Петро.

— Ти знав, що приїдемо сюди? — здивувалася Маруся.

— Ми мусили сюди приїхати…

— Чому мусили?

— Сьогодні дев’ятий день, як нема з нами Романа… Належить його пом’янути.

— Я пропустила… — сказала із жалем жінка.

— Не дивно, Марусю… Ти зараз розгублена…

— Пора б зібратися, а то розгублю себе до решти, — Маруся зчепила обидві руки, аж побіліли пальці, наче й справді хотіла стулити себе докупи. — Щось надовго я випала з реальності… Так? — глянула на Світлану.

— Не буду заспокоювати… У нас небагато часу, — мовила серйозно Світлана.

— Давайте за столом обговоримо, — озвався Петро. — За години дві зберуться друзі… Ну, і ті, хто себе за таких видає.

— Ви так продумали…

— Тут усе працює, як годинник. Адміністрація сама продумала, ми тільки погодили список запрошених.

— Їх буде багато?

— На жаль, мусили запросити й тих, кого найменше хотіли бачити, — Петро наливав у бокали коньяк.

— Я попрошу тебе, Марусю, поспостерігати за тими, хто прийде. Ану ж щось видасться тобі підозрілим… — попросила Світлана.

— Та я їх майже нікого й не знаю…

— Зате вони, будь певна, знають тебе добре…

Маруся слухала друзів, переповідала свою телефонну розмову з незнайомцем, знову й знову згадувала Романа, і їй здавалося, що вона десь збоку спостерігає за тим, що відбувається за столом. Її душа ніскільки не хотіла приймати цю реальність. Хоча розум тверезо оцінював ситуацію, і Маруся розуміла — чим швидше сприйме дійсність, тим швидше закінчиться невизначеність, яка не дає їй повернутися в узвичаєне життя. А його ж ніхто не відміняв. На неї так само чекають діти, недописана докторська і новостворена передача, за котру також має відповідати.

Яскраве світло настільної лампи висвічувало папери. Петро відкривав папку за папкою, щось пояснював Марусі, у щось намагався вникнути. Жінка здавалася розгубленою. Вона гортала аркуш за аркушем, але прояснення не наставало.

— І ця жінка вважала себе розумною, — Маруся піднялася з-за столу й пройшлася кабінетом.

— Про яку жінку мовиш? — уточнила Сквирська.

— Та вже ж не про тебе. Якщо тобі до рук потрапить конструкція атомної бомби, ти легко з нею справишся…

— Справді так думаєш? — наполягала Світлана.

— Сама знаєш…

— Ой, Марусю… Я за свою практику стільки справ перекопала… І з цією впораємося.

— А я нічого не можу втямити у тих паперах…

— Утямиш, — запевнила Сквирська. — Он Петро скільки років помічником був, а й то не все розуміє. Тут треба Романом бути, щоб з'ясувати все. Такий бізнес міг створити тільки такий чоловік.

— Я про це думаю постійно. Роман був надзвичайно сильним і впливовим чоловіком. Але чим усе закінчилося? — запитала Світлану. — Що зможу зробити я, абсолютно далека від усілякого бізнесу жінка?