Чтение онлайн

Машина рухалася в напрямку столиці. Всі сиділи напружено, мовчали. Ніхто не наважився висловити здогадок — що могло трапитись у Світлани, аби вона так терміново викликала Марусю. І, власне, чим вона може допомогти такій впливовій жінці, як Сквирська?

Маруся намагалася не гарячкувати, щоби хоч якось систематизувати думки, котрі роїлися в голові. Але жодна з них не затримувалася, здоровий глузд одразу ж відкидав її, як божевільну. Так ні до чого не додумавшись, Маруся озвалася до подруг.

— Дівчата, хоч одна з вас може щось сказати?

— А що тут скажеш, Марусю? Треба просто доїхати і запитати.

—

Ой! — спохопилася Маруся. — А куди їхати, де її шукати?

— Телефонуй, — порадила Валя.

Маруся раз за разом натискувала на кнопку мобілки. Чула офіційний голос, що абонент розмовляє по телефону. Вони вже в’їхали в місто, як раптом озвалася Світлана.

— Марусю, ми ж не домовилися, де зустрічаємось. Я вибігаю з кабінету, їду до Романового клубу. Там чекатиму тебе.

— Добре, — тільки й мовила Маруся. — Чому до Романового клубу?

Жінки перезирнулися. Маруся тільки знизала плечима, не знаючи жодної відповіді на свої німі запитання.

— Я правильно зрозуміла — нам до клубу? — озвалася Лара.

— Так, Ларонько, — підтвердила Маруся. — Пробач… Щось мене глючить. Ой, дівчата, у мене душа не на місці…

— Ти не нервуйся передчасно, — заспокоювала Світлана. — Взагалі-то полковниця не права — зателефонувала, налякала, нічого толком не сказала… Невже тяжко було зразу все пояснити?..

— У тому то й річ, Світлано, що наша полковниця дуже розумна й виважена жінка. І якщо вона вирішила нічого не казати, значить, так треба. Та що гадати? Слухайте, поки ми переїдемо через місто, зателефоную Романові. Він може щось знати, раз ми збираємося в клубі.

Маруся кинулася до телефону набирати Романа. Кілька разів поспіль натискала кнопку виклику, але абонент був поза зоною доступу.

— Нема… — видихнула із себе Маруся.

— Ну й облиш займатися вичисленням невідомого, — озвалася Лара. — Зараз доїдемо, і все стане зрозуміло.

Після її слів метушня справді притихла. І Маруся притихла, перестала шарпатися, незмигно дивилася на телефон, наче щось хотіла зчитати з маленького погаслого екранчика. Її паніка перетворилася на незворушне очікування чогось (була вже переконана) гіркого і невідворотного.

Ще з повороту Маруся побачила Світлану, яка ходила біля свого джипа і нервово курила. Петрова машина була припаркована поруч. Тільки-но Лара пригальмувала, Маруся вискочила з машини і кинулася до Світлани. Та різко викинула сигарету і напружено збиралася з духом, аби щось повідомити Марусі. Вони ще кілька секунд беззвучно стояли одна навпроти одної.

— Марусю… — підбирала слова. — Розумієш… Загинув Роман.

— Роман?.. Ні… Він не міг…

Маруся відійшла вбік, закрила очі долонями. Мозок відмовлявся приймати таку новину. Серце настільки прискорило биття, що відчула нудоту і тремтіння ніг. Валя взяла подругу за лікоть:

— Марусю, треба сісти.

— Що? — не могла зрозуміти.

— Ходімо зі мною.

Маруся покірно пішла. На порозі її вже чекали Петро з подругами. Мовчки зайшли в клуб. Усе довкруж здалося зовсім не таким, як було востаннє. Жодного звуку. І ця тиша почала розривати скроні жінки.

— Озвіться хто-небудь… — благально попросила Маруся.

— Тримайся, — взяв її за плечі Петро. — Пройдемо в цю кімнату… — показав на відчинені двері.

Мабуть, єдина кімната, в якій Маруся не була. Це, радше, кабінет із великим письмовим столом і припасованим

до нього овальним, навколо якого кілька стільчиків.

Запахло м’ятою, і Маруся роззирнулася. Цей запах вивів її з оціпеніння. На столі стояло кілька чайничків і чашечок. Дівчина з підпухлими від сліз повіками стримано розливала чай. Вона вже не плакала, тільки час від часу ворушила вилицями, наче стримуючи біль. Маруся знала, що весь персонал клубу любив Романа, незважаючи на його суворість та вимогливість. Він тримав дисципліну і непорушний порядок, але й чітко знав, у кого які проблеми. І вони ставали його проблемами. Все, що можна вирішити — він вирішував. Через таку небайдужість його любили і ніколи не підводили.

Маруся сіла. Їй постійно в голові крутилася фраза — «загинув Роман». Але як він міг загинути? Це ж Роман! Йому, здавалося, підвладне було все. Та він же керував будь-якою ситуацією!

Маруся не могла повірити. Глянула на Петра. Той очікував її погляду. Він був блідим і розгубленим, видно, також не йняв віри в те, що трапилося.

— Марусю, так склалося, що ти була Романові найближчою людиною… — замовк на мить. Зібравшись, продовжив: — Він передчував свою смерть, навіть не засмучувався. Так легко говорив про це… А недавно сказав мені, що не хоче померти саме тепер, коли з'явилася надія на щастя. І справді виглядав щасливим, як ніколи раніше. Він по-справжньому радів. Мабуть, так, як тільки в дитинстві… Останнім часом навіть друзям не дозволяв називати його Тунгусом. Казав, що тепер сама королева називає його на ім’я…

— Як загинув Роман?.. — нарешті наважилася запитати Маруся.

— Учора, після дзвінка до тебе, він увесь вечір загадково всміхавсь. Я ще пожартував, що, мабуть, королева відкрила секрет щастя. Роман на те сказав, що королева і є саме щастя, а цей секрет він знає вже багато років. Не знаю, чому він так очікував сьогоднішнього вечора… У вас мала бути зустріч?

— Він мав заїхати за мною на дачу до Валі… І я пообіцяла сказати… — Маруся не могла говорити, їй стискало горло.

— Ти щось гарне мала йому сказати… — Петро сумно похитав головою. — І я здогадуюся що… Він, мабуть, також здогадався…

— То було не тяжко… — Маруся прикрила очі, але сльози просочилися крізь вії, залишивши на щоках мокрі доріжки.

— Правильно, Марусю, поплач, — Валя дістала серветку і подала подрузі, а в самої очі були вже червоні — заплакані.

— Я не встигла йому сказати…

— Він усе зрозумів, Марусю…

— Не про те…

— А про що? — здивувався Петро.

— Що в нього є донька…

Всі незмигно дивилися на Марусю. Кожен подумав про одне й те саме. Не треба мати багато розуму, щоби зрозуміти — хто Романова донька.

— Думала, ще встигну… Життя попереду… Одружимось — і скажу… — жінка говорила уривками, на скільки вистачало короткого дихання. — Як він загинув? — повторила запитання.

— Роман учора поїхав раніше. Нас залишив догравати в більярд. Хтось зателефонував — і він нашвидку зібрався, сказав, що має справи. Дав ключа від кабінету і папку, щоб я поклав у сейф. Я пожартував, чи не боїться ключ від сейфу залишати. Роман розсміявся, сказав, що це я маю боятися, бо маю ключ від його таємниці. Ми планували зустрітися сьогодні вранці: я — повернути йому ключ, а Роман мені — вже підписану угоду, — Петро глянув на сейф, дістав із кишені ключ. — Що з ним робити?