Гра в королеву
Шрифт:
— Так віддаю. Тільки, я думаю, це буде ще сумніша розповідь.
— Ну ось… Хотіла розвеселити, а спровокувала до смутку. Дівчата, я на це дивлюся простіше. Мабуть, через те, що моє щоранкове добирання на роботу стало звичайною необхідною процедурою. А ви, кожна маючи машину, вже й не уявляєте собі такої ранкової екзекуції, — розсміялася Маруся.
— Ой, Марусенько, це не смішно, — втрутилася Валя. — І з цим щось треба робити.
— З чим, Валю? — уточнила Маруся.
— Та з тобою, мишко. Тобі вже якось і не личить пхатися в міському транспорті.
— Уже почали, — сумно посміхнулася Маруся. — Але… Себе уже змінити я не можу, — життя вийшло на фінішну пряму, або в житті я цьому переможу, або себе з дистанції зніму. Слухайте, щось мене сьогодні, як кажуть, пре. Поезія наступає! — взяла келих. — Давайте за неї вип’ємо! Вона інколи гарна порадниця.
— Марусю, а давай за вас двох! — глянула на неї Лара. — Для мене — ви з поезією нероздільні. Стільки ти продекламувала її за час нашої дружби, що я за все життя не прочитала. Ти відкрила мені цей світ, і він мені сподобався. Власне, все, що виходить від тебе, апріорі не може бути негативним…
— Ой, Ларонько, це прозвучало, як лестощі… — розгубилася Маруся.
— Припини, прошу тебе, — розсміялася Світлана. — Лара і лестощі — це все одно, що Валя і грубощі.
— Переконливо, — посміхнулася Маруся. — За нас із нею!
— Так і хочеться ще щось додати… — глянула лукаво Лара.
— То буде не поетично, — притулила палець до губ Валя.
— Гаразд, не збиватиму з ритму наш квартал, — підняла келих Лара.
Жінки вже кілька годин смакували вино і насолоджувалися товариством одна одної. Їм було про що поговорити і помовчати. Травневе сонце легенькими доторками променів ніжило їхні обличчя. І вони — чи то від сонця, а чи від розслаблення — виглядали однаково красивими й задоволеними.
Маруся спостерігала за подругами і думала — вона абсолютно щаслива. Принаймні, зараз, у цю хвилину відчувала спокій і щастя. Не почувалася на останній сходинці життя, як бувало не раз. Навпаки, їй здавалося, що саме зараз вийшла на той шлях, котрий поведе її по висхідній. У неї є все, аби почуватися щасливою. Ну, майже все. Коли задумуватися, чого для повного щастя бракує людині, — та не стомиться додавати і додавати якісь пунктики, бажання і вимоги. Бо ще ніхто не виписав єдиної формули щастя. Марусі дуже подобається притча про те, як Бог зліпив із глини людину. Ще залишився невеликий шматочок, і Господь не знав, що з нього виліпити. Запитав людину, що вона хоче. І та забажала щастя. Тоді Бог поклав залишок глини їй на долоню. Бо тільки людина може зліпити своє щастя.
Думку обірвав телефонний дзвінок. Маруся кинулася до сумочки. Дістаючи телефон, відчула тремтіння рук. Несподівано, ні від чого, просто так. Подруги також побачили її схвилювання, переглянулися.
— Чую! — закричала в телефон.
— Вітаю, Марусю, — озвалася Світлана Сквирська.
— О, пані полковнику, це ви? А я, незрозуміло чому, так переполохалася дзвінка, що аж руки затремтіли, — полегшено зітхнула жінка.
— Ви де? — запитала стримано
Світлана.— Я у подруги на дачі, — знову насторожилася Маруся.
— Можете приїхати у Київ?
— У тебе щось трапилося? — вперше перейшла на «ти».
— Трапилося… — замовкла на мить. — Я пришлю шофера з машиною, або Петра.
— Петра?.. — задумалась. — А, так… Ні… — розгубилася Маруся. — Потрібно дуже швидко приїхати?
— Бажано… Якщо ти можеш це зробити…
— Думаю, так, — глянула на Лару. — Чорт! Вона ж пила вино!
— Хто, Марусю?
— Лара… Тепер мені нічим їхати…
— Багато пила?
— Ні. Не дуже…
— Тоді… Тоді, Марусю, виїжджайте. Якщо якісь проблеми виникнуть на дорозі, маю на увазі ДАІ, телефонуєш мені…
— Гаразд! Але…Чекай… Я ж не запитала Лару, — глянула на подругу, а та вже кивала головою. — Виїжджаємо…
Кілька хвилин жінки мовчки дивились одна на одну. Чекали, доки Маруся отямиться і щось прояснить. Але та втупилась у свій телефон і ніяк не могла опанувати себе. Вона й сама нічого не знала.
— Марусю, що трапилося? — першою не витримала Лара.
— Не знаю… Але щось точно трапилося…
— З ким, чи в кого? — випитувала Валя.
— У Світлани…
— А чому вона телефонувала саме тобі?
— Саме мені? — спохватилася Маруся. — Справді… Діти!
Вона намагалася знайти у мобілці номер батька і ніяк не могла справитися з цією звичною операцією.
— Марусю, заспокойся, — взяла її за плечі Світлана. — Так жодну проблему не розв’язують. Кому ти хочеш телефонувати?
— Батькові!
— Спокійно шукай номер…
— Ось! — натисла на кнопку. — Татку! Як діти?!
— Малюють… — відповів розгублено батько. — Чому ти така стривожена, дитя?
— Малюють?.. Просто малюють?..
— Марусю, не лякай мене. Що в тебе трапилося? — розхвилювався батько.
— Нічого, татку… — полегшено зітхнула Маруся. — Правда… Просто хотіла почути, що у вас усе гаразд.
— Ти якимось дивним голосом говорила, дитино, — теж зітхнув полегшено.
— Усе, татусю, відпочивайте. Увечері я буду.
Маруся затисла телефон і заплющила очі. Жінки чекали, поки опанує себе. За якусь мить справилася із хвилюванням і глянула на Лару.
— Ларонько, пробач, але змушена тебе просити…
— Давай без зайвих церемоній, — перебила та подругу. — Бери свою сумку.
— Ви що — вирішили без нас їхати? — стрепенулася Світлана.
— Та ви лишайтеся, ми з’ясуємо, що там трапилось і приїдемо, — мовила Лара.
— А давайте ми разом це з’ясуємо, — рішуче сказала Валя.
— У тебе ж чоловік сьогодні — уродинник, — нагадала Маруся.
— Я пам’ятаю… По-перше, йому сьогодні не шістнадцять, — намагалася пожартувати Валя. — Крім того, я думаю, доки повернеться Костик, ми вже будемо на місці.
— Валю, зваж, ми не знаємо, що трапилось у Світлани. Можливо, доведеться затриматися, — попереджувала Маруся.
— Якщо доведеться затриматися… Значить, так буде треба.