Чтение онлайн

— А за що ви там зачепилися? Світлана вже оливки зі столу тягає. Піднімайтеся!

— От сексотка! — почувся Світланин голос.

Жінки, сміючись, піднімалися дерев'яними сходами. По правий бік на стіні висіли фото Валиних рідних і близьких. Історія її родини в світлинах. Навіть їм, подругам, знайшлося тут місце. Це вони в Карпатах відпочивали гуртом. Смішні й веселі. Розпашілі від морозу та неймовірного гірського повітря. Маруся потягла носом навпроти картини.

— Щось не так пахне? — запитала Валя, озираючись зі східцю.

— Та ні, — засміялася Маруся. — Я глянула на нашу світлину і раптом захотілося ковтнути гірського повітря, хоча й тут пахне соснами та свободою.

— Хтось говорить про свободу і хоче заміж? — втрутилась

у розмову Лара.

— Заміж? Я чогось не знаю? — допитливо подивилася Валя.

— Валятко, наша Маруся вирішила заміж вийти…

— Коли вирішила?

— А чому ти не питаєш, за кого?

— А що — є вибір? — глянула на Марусю.

— Вибір, я думаю, є у кожного, — з притиском сказала Лара. — Тільки не кожен про це здогадується.

— Я так розумію, ти, Ларо, проти її обранця?

— Чому ж проти? Просто у неї ще є час подумати. І я раджу їй не поспішати.

— То я знаю хто це…

— І?..

— Це Тунгус.

— Так отож!

— Лар, а чому ти так категорично налаштована проти нього?

— Тому, що я між вами найрозумніша, — всміхнулася Лара.

— Валюшо, я ще в машині мала намір задушити цю жінку, — наставила руки з розчепіреними пальцями Маруся.

— Дівчата, ви що — вирішили замордувати мене голодом? — вийшла до них Світлана.

— А після твоєї ревізії ще щось на столі залишилося? — відразу ж переключилася на ту Лара.

— Ну що за жінка?! — сміялася Світлана. — Як ми можемо дружити з таким монстром? Ідемо їсти. Бо я її вкушу.

— Вкуси мене, — прикривши очі, Лара підійшла ближче до Світлани.

Жінки вийшли на терасу і заповнили сміхом залитий сонцем простір. У Валі, як і завжди, все було приготовлено для гарного спілкування. Вона знала смаки подруг, тож кожна мала на столі свій улюблений салат. На кутку стола барвилися фрукти у мельхіоровій вазі, а поруч — пляшка улюбленого червоного вина.

Тут кожна мала своє місце, і всі відразу ж розсілися на кріслах по чотири боки столу. Валя увімкнула музику — тихо, щоби та створювала лише тло, не заважаючи чути одна одну. Це звична їхня атмосфера, створена роками. Вони її бережуть і цінують, їм усім, без винятку, такі зустрічі необхідні. Іноді вони називають це мозковим проривом. Коли виникає потреба щось важливе вирішити чи знайти вихід із нелегкої ситуації. Або й підтримати одна одну словом. Однак вони не чекають таких ситуацій, а намагаються за першої можливості зустрітися — просто погомоніти про життя, про жіночі справи чи й кого обговорити. Жартома відкривають «Клуб добрих людей» — і тоді бережіться чоловіки, політики, начальство.

Валя розлила вино. Воно під сонячними променями заіскрилося гранатовим відблиском. Без ніякого запрошення їхні руки одночасно підняли бокали.

— Ви хоч знаете, як мені добре з вами? — запитала Маруся.

— Думаю, що ти нам зараз скажеш про це, — додала Світлана.

— Я й справді хочу вам про це сказати. Жіноча дружба — це такий самий вид людських зносин, як й будь-яка інша дружба, кохання чи родинна вірність. Це я визначила, коли зустріла вас. Якщо жінки щирі одна перед одною, то й дружба міцна. А якщо колеґують, аби було з ким піти на кавалєрку, бо самій — непристойно, або побігати по магазинах чи попліткувати, то й поб'ють горшки за першого ж задрипаного мачо… Дівчата, у найскладніші мої хвилини ви першими приходите, плачете разом зі мною… А коли я почуваюся щасливою — радієте. Ви просто не покидаєте мене ніколи! Тому я постійно почуваюся захищеною. Наша дружба, родина та сім’я тримають мене на цій землі, бо вони є найбільшим даром, який послав мені Бог! — Маруся так розчулилася, що голос її здригнувся.

— Дякуємо, Марусю… — піднявшись, Валя пригорнулася до неї. — Мені часто випадає доводити як жінкам, так і чоловікам, що наша дружба справжня, без тіні лестощів та недомовок. І сама усвідомлюю, що це не таке вже й часте явище. Але вона справді є. І ми цьому не тільки свідки, ми є творцями цієї дружби.

— Може, ми святі? — хмикнула Лара.

Їй не хотілося говорити на таку серйозну тему.

— Від того, скільки у тобі буде святості, дружба не залежить. Так легко щось ляпнути, не подумавши… Іноді ми вважаємо, що дружні стосунки є мимовільною річчю, необхідною лише для заповнення часу, поки не з'явиться любов, — розмірковувала Світлана.

— Так часто й трапляється. Дружать дівчатка із садочка, одна без одної на вулицю не вийдуть, і раптом… — продовжувала Валя.

— Принц на білому коні, й один на двох. Так? — запитала Лара.

— Не обов’язково на двох. Одна з подруг виходить заміж і робить величезну помилку — забуває про дружбу. Зациклюється на чоловікові. І поки вона зрозуміє, що сім'я не може перебувати в ізоляції, друзі, однак, потрібні — їх уже нема, — розвела руками Валя.

— А в мене є, — підхопила Маруся. — І я пропоную випити за вас — найкрасивіших, найрозумніших, найфантастичніших жінок! І нехай інші задумуються над фразами типу «суть жіночої дружби в тому, що її нема…» Вона є тому, що є ви!

Маруся підняла келих, і подруги ґраційними рухами звели й свої докупи. Всміхалися, мовчки пригублювали вино, кожна про щось міркувала. Такі хвилини мовчання наставали не рідко. Але це було те мовчання, яке не тиснуло, не викликало почуття незручності.

— Марусю, ти обіцяла щось новеньке почитати… — глянула на подругу Валя.

— Та й справді, пора заліричити, — додала Світлана.

— Заліричити? Та лірика чомусь не дуже йде… З нового нічого навіть не пригадаю.

— Ой, Марусю, ти що — на гумор перейшла? — зіронізувала Лара.

— Я не думаю, що то чистий гумор… Та щось у цьому є, — відставила бокал, усміхнулася. — Самі почуйте:

На останній приступці трамвая Мчу я на роботу, мов до раю. Моя шубка із чорненьких норок Обшмугляла хутро все об морок. Жалюгідно, мабуть, виглядаю На останній приступці трамвая. Оптимізму все ж я не втрачаю, Заодно і прес собі качаю, Бо за браком часу, а чи волі, Стали мої м’язи дуже кволі. На мені лежить якийсь дідисько, Дише в писок неприємно близько І на зауваги не зважає. Це мене ніяк не розважає. І уже терпіння я втрачаю На останній приступці трамвая. А життя, немов вагон по колії, Без відхилень. Це вже не приколює. Вліво хочеться розгойдатися, Чи продатись, чи так віддатися… Ну, звичайно, це я перебільшую. Захотілося стати іншою — Без обов’язків, без умовностей, Не писати романів та повістей, І не сипати всюди віршами… Та хіба тоді стану я іншою? На роботу щоранку летітиму На трамвайчику на побитому. На останній приступці трамвая Їду я і рими підбираю.

— Марусю, це наче гумор, а вдуматися… — протягнула Лара.

— А вдуматися, Ларонько, — звичайна правда життя, — продовжила Світлана. — Це ж скільки жінок вранці їдуть на роботу на останній приступці. В костюмах, на високих підборах, із макіяжем… Їм би їхати в гарних авто, а вони чіпляються за поручні й висять на останніх приступках, як красиві мавпи у вольєрах, затиснуті тілами таких самих братів і сестер по розуму.

— Красиві мавпи? — підняла брови Маруся. — Це ще одна тема. Продаєш?