Чтение онлайн

— Дівчата, ви забули про ще одну вельми важливу деталь… Коли тебе люблять — це приємно. Але, Марусю, ти любиш Романа? — запитала Лара.

І знову не мовчав лише двигун машини. Подруги очікували Марусиної відповіді, а жінка задумалася. Брехати не хотіла, а те, чи вона насправді любить Романа, не знала навіть душа. Щось було у ставленні Марусі до Романа, можливо, навіть пристрасть, але не любов. Чи то і є любов? Не знала. І знову несподівано зринуло обличчя Віктора, отого чужого, майже незнайомого, очкарика. Звідки він і навіщо?

— Якась мара, дівчата… — несподівано сказала Маруся.

— Хто мара? — здивувалася

Світлана.

— Тільки-но я задумалася про любов, знову промайнуло обличчя Віктора, а не Романа. Що це значить? Якщо те, пpo що подумала, — не хочу. Я цього боюся, — розгублено сказала Маруся.

— І я про це ж… — підсумувала Лара. — Я бачила твої очі в «Барабані», коли ти вгледіла того «ведмедя». Там була любов. Така, що не запитує, коли їй приходити. А приходить — і все. Роби з нею що хочеш, а вона буде стояти тобі в очах, переслідувати тебе… І як хочеш, так себе й переконуй, що то просто мара… Охо-хо, дівчата! Що ж ми будемо з цим робити?

— Ти так сказала, Ларко, що наче це тобі виходити заміж, а не Марусі, — посміхнулася Світлана.

— Знаєш, Свєтік, якби мені, — було б простіше, я б із цим швидше впоралась. А Маруся — такий тонкий інструмент: дуже просто зламати. Ледь-ледь налаштувалася душа на почуття… Треба дуже обережно і пильно… Моя порада, Марусю, — не поспішай.

— Не збивай її, Ларо. Це ж не спонтанне рішення. Вона над ним думала не день і не два. Їй просто необхідно заміж. А Роман — це та надійна фортеця, за якою не пропаде. Звичайно; він не без вад. А хто з нас трьох, хоч і святих, — безгрішний? Може, ти, Ларо? Чи ти, Марусю? — запитала у подруг Світлана. — І звичайно ж, не я. Чи ви думаєте, що мій ґеній — золото? Та він як засяде за свій роман, то не пам’ятає, як мене й звати і, взагалі, що я роблю в його квартирі. Доводиться ще й нагадувати, що я його дружина.

— І що — вірить? — розсміялася Маруся.

— Не зразу… Але, коли я скажу англійське слово по-французьки…

— То зразу коні дома, — засміялася Лара.

— Ні, півгодини котиком нявкає…

— А мій Валерик, уявляєте, який гад… — продовжувала Лара.

— Ти ж казала — лев… — підколола Світлана.

— Після того, що він сказав, — грива відвалилася, — реготала жінка.

— Що ж смів мовить твій повсталий гад? — театрально запитала Маруся.

— Сказав: «Скільки років живемо з тобою, а я й не бачив, що в тебе на ногах такі криві пальці», — перекривила чоловіка Лара. — Уявляєте?

— Криві пальці? — Маруся не могла стримати сміху. — Сильно?

— Та ну тебе, — розсміялася Лара.

— Уявляю, що ти сказала про його коріння…

— Не про коріння, а про корінь…

Жінки сміялись, а машина повернула направо. Вона завжди на цьому місці повертала. Ще два кілометри — і зупиниться навпроти вишуканого будиночка під червоною черепицею. Маруся не мала своєї дачі, за чим дуже шкодувала. Але за першої можливості приїздила до Валі. Коли з дітьми, а коли, як сьогодні, з подругами. Правда, ще їхні чоловіки мають пізніше підтягнутися, бо у Валиного Костика — день народження. Тож сьогодні дівчатник відміняється. Це ніскільки не обтяжує Марусю. Чоловіків подруг вона сприймає, як своїх родичів — не зважає на деякі дивацтва і, що цікаво, ніколи не кокетує. Сама собі дивується — кокетка від природи, а поводиться з гарними, вишуканими чоловіками, наче зі своїми подругами. Можливо, тому ніколи й не

виникало жодних інцидентів, про які наслухана від інших. І, можливо, саме завдяки цьому їхня дружба триває не один рік.

Валя вибігла з воріт у легкій сукні, наче травневий біло-рожевий метелик, кинулася до машини.

— А де твої зайчики? — запитувала Марусю, не побачивши дітей.

— Вони з дідусем лишилися.

— Батько на травневі приїхав?

— Так. Дітям — радість, мені — воля, — цілувала подругу Маруся.

— А чому ти про наших зайців не запитуєш?

— Ваші зайці й самі приплигають під вечір, як і мій.

— Не зрозуміла… Уродинника що — нема? — запитала Лара.

— В уродинника — відповідальний захід. Тож будемо, дівчата, пити за маки, а не за нього.

— Як несподівано гарно вийшло!.. Чоловіків нема, діти не заважають, ми — самі! Дівчата, пропоную влаштувати бешкет! — розвеселилася Світлана.

— А що таке бешкет, пані докторице? — поцікавилася Маруся. — Може, то щось непристойне, і таким розкішним жінкам, як ми, це не личитиме?

— А хто це у нас такий розкішний? — заглядала в очі Світлана. — Більше скромності, подруго!

— Ох, — зітхнула кокетливо Маруся. — Важко бути скромною, коли ти найкраща.

— Ей, найкраща, ти відмовляєшся від хорошого вина в хорошому товаристві? — уточнила Валя.

— Я? — підняла здивовано брови Маруся. — Я питиму вино у колі близьких, а не воду, носитиму короткі сукенки в поважному віці, а він, як і був — так залишиться десь на узбіччі в моєму житті нетривким, як міраж, епізодом…

— Класно! Це ти сама придумала? — поцікавилася Валя.

— Ні. Вичитала в одному журналі. Сама здивована, бо не знала, що пам’ятаю.

— А хто це?

— Хай пробачить мені авторка — не згадаю.

— Ну, не біда, — махнула рукою Валя. — Гайда на терасу. Нас очікує бенкет!

Біля порога цвіли тюльпани. Ох і шаленіли в різнобарв’ї! Яких кольорів тільки не було! Навіть — чорні. До них від великого каменя, що вивершував альпійську гірку, тягнувся козацький ялівець, припадаючи до землі. Пообіч доріжки, вистеленої бруком, виструнчилися туї, завмерлі в очікуванні вітру. Але вітру не було. То він, напевно, шумів у лісі соснами. Маруся поглянула на соснину, що ледь-ледь похитувалася вздовж красивого кам’яного муру. Неймовірно пахло хвоєю і, чомусь, м’ятою. Знову на пам'ять спала поезія.

— «Де вечір пахне м’ятою, аж холодно джмелю. А я тебе, а я тебе, а я тебе люблю…» — прошепотіла тихенько.

— Ти сьогодні така лірична, Марусю, — взяла її під руку Валя.

— Ми ще почуємо щось твоє? Давно нам нічого не читала…

— Думаю, почуєте. Якщо нічого не завадить… — роззирнулася. — Тут у вас розкішно.

— Я люблю це місце, — Валя також озиралася довкруж.

— Ніяк не хочу звідси в місто повертатися. Тут спокій і справжність.

— І чому завжди щось не сходиться? Правду кажуть: «Добре там, де нас немає».

— Ну чому ж, Марусю? Нам же добре саме тут і саме зараз. Чи тобі чогось бракує? — заглянула в очі.

— Хіба що келих доброго вина, — підморгнула Маруся.

— То в чому річ? Вперед — до пляшки! — простягла руку Валя.

— Який креативненький лозунг! — виглянула з-за колони на них Лара. — Валю, продай претендентам на папаху перед виборами. Заробиш…

— У них не один заробив! — підняла голову Валя.