Гра в королеву
Шрифт:
Перед ефіром Маруся години дві розмовляла зі Світланою: напрацювали тактику, погодили непомітні для глядача жести, якими подаватимуть знаки одна одній, створили спільний настрій і, разом із тим, мило спілкувалися.
— Ми сьогодні з вами, Світлано, спробуємо не говорити про чоловіків. Хоча — це неймовірно тяжко і я не зовсім упевнена, що у нас вийде. Але ж спробувати можна? Мене вже давно цікавлять жінки, — загадково посміхнулася. — В сенсі їхньої психології. На які категорії нас тільки не ділять! Мене найбільше цікавить дві — фатальні жінки та «сірі мишки». Чи зможете ви сьогодні в ефірі розмежувати ці поняття, і що це взагалі таке у вашому розумінні?
— Жінка взагалі за своїм визначенням — людина, — Світлана лукаво подивилася на Марусю.
— Та
— Чимало чоловіків також дуже здивовані. Але в їхньому понятті жінка, створена з ребра Адама, апріорі не може бути повноправною людиною. Що цікаво, Марусю, про те, що жінка зроблена з ребра, знають усі чоловіки, які навіть не торкалися Біблії. Вони з уст в уста передають цю незаперечну істину. Та небагато з них знає, що в Адама була перша дружина Ліліт, створена з того самого матеріалу, що й він. Вона була досконалою людиною, нічим не поступалася. Адам, як і кожен чоловік, прагнув ієрархії — хотів підкорити собі горду жінку. Тоді Ліліт покинула чоловіка, почала жити сама, насолоджуючись Природою, Абсолютом, Вічністю. Звичайно ж, Адама не влаштовувало самотнє існування, і він попросив Бога нову дружину. З цим Бог не забарився — створив йому жінку з його ж ребра. Цією жінкою і була Єва, яка згадана у Біблії разів три, і то як нерозумне створіння, котре погубило рід людський.
— Ви, Світлано, добре знаєтеся на Біблії. Про це варто буде поговорити в ефірі.
— Я повернулася так далеко назад лише з однією метою — показати, що навіть коли у світі існувало лише дві жінки — це вже було два типи нашого роду. Єва — «сіра мишка», а Ліліт — фатальна жінка, яку, за однією з версій патріархальної християнської міфології, за непослух чоловікові Бог перетворив на змію-спокусницю. Не тяжко здогадатися, хто спокусив яблуком Єву, — всміхнулася до Марусі Світлана.
— Дивовижно, Світлано! Ніколи не задумувалася над цим. Справді, ми від початку світу поділені на типи. І кожен виконує свою місію — хто прислуговує чоловікові, маючи в тому потребу, а хто використовує для власних потреб, відчуваючи задоволення.
— Справді, в історію увійшли і ті, й інші.
— А найяскравіші? Зможете назвати відразу?
— Дуже люблю притчу про двох сестер — Марту і Марію, в яких зупинивсь Ісус Христос. Поки Марта поралася по господарству, Марія сиділа поруч з Ісусом і слухала його розповіді. Коли ж Марта розлючено стала дорікати сестрі за лінощі й неповагу до гостя, Христос зупинив її, сказавши, що у кожної жінки — своє призначення. Ось такою господинею, як Марта, якщо хочете, Марусю, «сірою мишкою» була дружина Льва Толстого, яка народжувала дітей, поралася по господарству і впорядковувала його рукописи. І зовсім іншою жінкою була Гала — дружина Сальвадора Далі. Її можна назвати музою, а можна — фатальною жінкою. Як би ми її не йменували, суть не змінюється: без цієї жінки художник не створив би таких шедеврів.
— Щодо дружини Толстого — можна й не погодитися. Кажуть, що вона була сильна особистість.
— І що ви, Марусю, чули про неї, як про особистість? Хоч знаєте, як її звати?
— Власне, нічого й не чула. Не буду наполягати… А про Галу справді знає весь світ… Хоча та й інша були лише дружинами ґеніїв. То ви вважаєте, що жінка від народження наділена певними рисами і тому вже від природи має свій тип?
— У кожної з нас є щось від Ліліт і від Єви. Просто іноді хтось із них надто переважає, і тоді ми бачимо «сірих мишок» та фатальних жінок. Хтось задовольняється народженням дітей і безконечним перебуванням на кухні, а хто підкоряє вершини.
— А інші стають полковниками?
— Хто як — буває, що й ведучими, — відпарирувала Світлана.
— Але це не одне й те саме. Погодьтеся. Ведучих на кожному каналі радіо і телебачення… Лише увімкніть. А ось — жінка-полковник! Не густо. Погоджуєтесь? А ви — полковник від природи чи від обставин?
— Звання не має жодного стосунку до природи…
— Чому так вважаєте? Сила волі, розум, швидка реакція — це закладено природою!
— Власне, так… Але ж ці риси можна спрямувати в іншому напрямку. І
з цього всього можна зліпити відомий багатьом образ Соньки Золотої Ручки. У неї було все, що ви перерахували, — сказала впевнено Світлана.— Думаю, не все. Над усім тим, що я перерахувала, домінував авантюризм. Звідти такий образ і така доля, — переконувала Маруся. — Ой, — глянула на годинника. — Нам час, Світлано, навести останні штрихи перед ефіром.
Двадцятихвилинний вечірній прямий ефір розпочала Маруся.
— Найбільшою загадкою природи та світу є жінка. Здається, кожен чоловік, маючи дружину, знає, кому вона належить. Без сумніву, йому — повелителю, голові, господареві. Але чоловіки навіть не здогадуються (за певним винятком), що жінка насправді належить лише собі та природі. За свою близькість з природою жінка й наділена магічними властивостями. А фраза, що всі жінки — відьми, абсолютно правдива. Бо слово «відьма» походить від слова «відати» — знати. Колись жінки зналися на травах, могли передбачити погоду. І ще багато чого могли і можуть. І чи хоч один чоловік, сидячи по той бік ефіру, сумнівається? — подивилася в об’єктив камери так, що оператор Женя аж закліпав очима. — Сьогодні, у нашому ефірі ще та відьма, — перевела погляд на Світлану. — І я рада нашій зустрічі. Бо дві відьми в ефірі — це потужний тандем. І є надія, що вам буде цікаво з нами…. Якщо я повідаю, що перед вами Світлана, вам це про щось скаже? — знову пильно глянула в об’єктив. — Уже ніби чую слова чоловіків, що це — неймовірно вродлива жінка. Так. Перше, що бачать мужчини, — жіночу вроду. Хочу вас запевнити, що при першій зустрічі зі Світланою я побачила те ж саме. Отже, жінка в жінці бачить насамперед також — зовнішність. Але на цьому збіг закінчується. Бо жінка оцінює критичним оком, порівнюючи із собою, а чоловік, хоч і критичним оком, але з позиції покупця. Він одразу ж думає: «М-м… так… я б…» Має на увазі — купив би, — лукаво посміхнулася. — Та я впевнена, коли скажу вам, що перед вами — полковник МВС Сквирська, що дев’яносто дев’ять відсотків глядачів, не тільки чоловіків, вигукнуть: «Нічого собі!» І в полковникові почнуть шукати не лише жіночих зваб. Шукайте, панове!
Ефір промайнув на одному подиху. Ведуча і гостя виявилися блискучими ораторками: дотепними, іронічними, глибокими. Вони зачепили жінок-політиків, жінок-зірок, не оминули і журналісток.
Присутні в студії зааплодували, тільки-но ефір закінчився. Петро кинувся до Марусі, як до рідної.
— Я тобі казав, що ти неперевершена?! Хто мені не вірив?!
— Петрику, — все — ця пані, — показала на Світлану. — Вона — геніальна співрозмовниця…
— Це я помітив, — поцілував руку Світлані. — Ви — справжній полковник. Але, що найважливіше, ви справжня жінка. Точніше — ви вражаюча жінка!
— Дякую! Я про себе такого не знала, — посміхалася Світлана.
— Ой, знали, — продовжив жарт Петро, — бо не один я, з чоловіків, маю очі.
— Пане Петре, мати очі — ще не значить ними бачити…
— Згода. Бо не завжди мати язика — так вправно ним керувати…
— То знову комплімент, чи…
— Це, Світлано, навіть не похвала, це — захоплення! — перебив Петро.
— Дякую, — простягла руку Світлана.
— Це вам… я навіть не знаю, як дякувати, — поцілувавши руку, дивився захоплено на жінку.
— А я знаю! — перебила їхній монолог Маруся.
— Як? — запитали в один голос Петро та Світлана.
— А чи не поїхати нам…
— Поїхати! — випалив Петро.
Він зараз був готовий їхати хоч за три світи, і це бачили обидві жінки. Вони хитро переглянулися.
— Петрику, ти ще навіть не почув куди, а вже їдеш…
— Чи важливо куди? Головне — з ким! — вигукнув захоплено.
— Пропоную в клуб до Романа, — запропонувала Маруся.
— Ґеніально! Ґеніально, Марусю.
Маруся тільки хотіла набрати номер Романа, як озвався телефон. Вона посміхнулася. То був він.
— Чую, — сказала весело.
— Я знав, що ти неперевершена! — вигукнув захоплено. — Але щойно ти перевершила свою неперевершеність! Королево, чи можна тебе побачити?