Чтение онлайн

замовк по хвилині, набравшись сміливості, продовжив: — Хочу просити вашу маму вийти за мене заміж.

Він дивився на жінку, не відриваючи погляду. Всі мовчали, мабуть, очікуючи її відповіді. Маруся теж мовчала, не знала, що має сказати. Їй зовсім не хотілося відмовляти Романові. Останнім часом між ними зав’язалися теплі стосунки. У неї якесь своєрідне почуття до нього. З ним надійно та комфортно. І, як каже Світлана, — якого рожна ще треба? Вона не знає — якого… Але погодитися зараз — не може. Поглянула на дітей. Ті напружено дивляться на маму, і з очей видно, що очікують ствердної відповіді. Їм подобається дядько Роман, вони його мають за свого. І для Марусі це дуже важливо. Але щось

стримує її від цього останнього кроку.

— Я придумала! — порушила тишу Яринка. — Мамі треба взяти тайм-аут, щоби подумати. А ми почекаємо. Так, мамо?

— Яринко, ти права, — всміхнулася Маруся. — Усі важливі справи необхідно вирішувати, тільки добре обдумавши. А це ж важлива справа? — запитала Романа.

— Для мене — це справа життя. А тебе, Марусю, я не підганяю. Просто хочу, щоб ти і діти знали про мої наміри. Я чекатиму, скільки треба. І будь-яке твоє рішення не змінить мого ставлення ні до тебе, ні до дітей. Ми ж майже родичі? — глянув пильно на Марусю. — Чи не так?

— Майже… Це ж треба таке придумати.

— То не ми, а життя придумує різні колізії. Ми просто діємо за його сценарієм.

— Ти фаталіст?

— Щойно про це подумав. Раніше за собою такого не помічав.

— Ти справді був іншим…

— Можливо, через те, що був ще й Тунгусом. А друге ім’я, якщо воно вже є, сама знаєш, також вимагає права на життя.

— А тепер ти остаточно не Тунгус? — поцікавилася жінка.

— Ой, Марусю, кліше того імені відбилося на мені навічно, — сказав сумно. — Його не зітреш, як інформацію з компакт-диска… Так, Лесику?

— Не знаю… — розгубився хлопчик. — А давайте в міста гуляти, — запропонував зненацька.

— Оце доречно! — підтримав Роман.

Усе, що відбувається вперше, залишається у пам’яті назавжди. Це Маруся знала чітко. Набуваючи свій перший досвід — кохання, материнства, чи науки, — до дрібничок пам’ятала враження, острахи і розчарування чи навпаки — захоплення. Сьогодні ж вона готується до свого першого ефіру. Про це, крім подруг, дітей і Романа, ніхто не знає. Тримати таємниці вона вміє.

Маруся недовго вибирала собі першу співбесідницю. Розуміла, що від тої успіх залежить більше, ніж від неї самої. Це — як полазаник, котрий першим заходить хату засівати на свято Василя. Для людей — то прикмета, яким буде майбутній рік. Якщо першим заходив хлопчик чи молодий здоровий чоловік — рік передбачався вдалим. А якщо то був хтось із жіноцтва — рік міг стати прикрим. А їй, ведучій, яка має зустрічатися тільки з жінками, полазника чоловічої статі нічого чекати. І вона відразу ж зупинилася на полковнику Сквирській. Насамперед тому, що вона їй глибоко симпатична, як жінка та людина і, що не мало значить, ще й розумна і легка у спілкуванні.

Сквирська, почувши телефоном про таку несподівану телевізійну перспективу, розреготалася характерним глибоким сміхом.

— Оце так… Ви, Марусю, хочете зробити з мене телезірку?

— Буду відвертою: зірковості ґарантувати не можу. Але, якщо є така перспектива, чому не спробувати?

— Я ж не проти спробувати. Але, своєю чергою, також жодних ґарантій дати не можу. Тому, що не впевнена у своїй винятковості. А вам, як я розумію, треба якась особлива жінка.

— Саме така особлива, як ви, — впевнено сказала Маруся.

— Це прозвучало досить переконливо. А я вам довіряю…

— І я ж про це. А якщо двоє жінок довіряють одна одній, що, погодьтеся, не так часто буває, то з цього вийде дуже цікава штука.

— Кажете — штука? — знову розсміялася Світлана. — Тоді обговоримо тему нашої телебесіди.

— Пропоную свою — «Фатальна жінка, „сіра мишка“ — природа чи обставини». Приймаю заперечення

і пропозиції.

— Прекрасна тема! — вигукнула захоплено Світлана. — Є про що говорити вже зараз. Ви, Марусю, вмієте зацікавити. Питання надішлете, чи говоритимемо у вільному режимі?

— Питання ставлять у певні рамки. І розмова може здатися нудною і штучною… Це — моя думка. Але якщо вам треба питання, то не питання — перешлю електронкою сьогодні ж.

— Не будемо зануджувати й без нас нудний ефір. Ударимо ерудицією по комерції! — зареготала Світлана. — Хіба у нас нема чого сказати?

— Я рада, що наші думки збіглися.

— Тоді — до ефіру!

— До ефіру!

Усе, що відбувалося довкруж, ставало лише тлом, на якому Маруся вимальовувала свою першу передачу. Колеги по черзі запитували, чи не трапилося яких змін у її житті, бо виглядає вона дуже загадково. Едуард почав знову наполягати на серйозній розмові. І Маруся не втрималася, сказала йому, що виходить заміж, тож розмови зі сторонніми чоловіками — вже у минулому. Він, звичайно ж, не повірив і телефоном продовжував її «діставати».

Це виводило Марусю з рівноваги і відволікало від безпосередньої роботи та підготовки до ефіру.

— Еде, ти не вмієш слухати. Я не хочу жодної розмови з цього приводу. Стомилася від усіх розмов разом. У мене міняється життя… Розумієш? Кардинально! — закричала в слухавку. — Ти — це те, що могло бути, але не трапилося! Ти класний, Еде! Але ти — з життя інших жінок. Розумієш? Із життя твоєї дружини, Маргарити…

— Та пішла вона! — перебив Марусю.

— Ну, так не можна… Захотів — прийшла, перехотів — пішла… Вона жінка… І ти сам пустив її у своє життя…

— Вона в нього пробралася по-пластунськи, підло й підступно.

— Значить, були відчинені потаємні дверцята твоєї душі…

— Слава Богу, в душу не пробралася.

— Отже, не все так погано? Чому ж ти так нервуєшся? — пом’якшила тон, бо відчула, що чоловікові справді щось дуже пече.

— У тому то й справа: відчуває, що їй до моєї душі зась, ось і гамселить здуру в зачинені двері…

— Еде, ти — дорослий, самодостатній чоловік. Чому ж дозволяєш комусь вплутуватись у твоє життя? Навіть, якщо це керівниця, ніхто не дав їй права втручатися в твою долю, тим більше — залазити в душу. Я думала, що у вас за згодою сторін, — пожартувала Маруся. — Ти зрозумій, Едику, стосовно цього я тобі своїми розрадами не допоможу. Не хочу спричинити ще більших страждань. Правда. Ти ж знаєш, що я ставлюся до тебе, як до друга. Мені не байдужа твоя доля. У цьому випадку можу лише щиро поспівчувати, а допомогти… — замовкла.

— Ну, хоча б поговорити з тобою можна наодинці?

— Едику, будь ласка, не наполягай. Я направду зараз дуже зайнята. Давай я згодом тобі все розповім. Обіцяю, що ми з тобою знайдемо час для розмови…

— Твоя загадковість тобі личить. Власне, як і все решта, — сказав сумно Едуард.

— Дякую, Еде. Вище голову!

Маруся думала про керівницю. Хотіла визначити її тип. Окрім слова «стерва», тій нічого не підходило. Намагалася подумки виправдати її, але всі виправдання були якимись непереконливими, надуманими. Маргарита — дивовижне створіння. Її бажання, думки, прагнення неможливо вкласти в якусь схему. Вони нагадують броунівський рух частинок, що постійно спалахують і мерехтять. Вона, мабуть, і сама не знає, чого хоче і що чинить. Бажання мати все перетворює її у всеїдну істоту, яка щомиті прагне більшого. І байдуже, яким способом того домагається. Маргарита з тих, які вважають, що переможців не судять, а гроші не пахнуть. Така філософія її повністю влаштовує. То нехай би й жила своїми вимірами, аби тільки не заважала іншим. Аж ні — за рахунок тих інших вона й задовольняє свої нескінченні потреби.