Чтение онлайн

— То щось придумаємо… — Маруся пішла до холодильника.

— Не переймайся. У нас усе готове. Треба лише дістати з пакета, — підморгнув до дітей. — Допоможете?

— Звичайно. Тільки я руки вимию, — погодилася Яринка.

— А в мене руки чисті, — Олесь простягнув долонями доверху.

Маруся спостерігала, як вони втрьох діставали з пакета запаковані лоточки з готовими стравами, розставляли тарілки й сервірували стіл. Роман ненав’язливо підказував, і діти все робили радо й захоплено. Її відсторонили

від цього. Жінка не без задоволення відзначала, що діти щасливі. У них так світяться очі, аж, здається, іскринки літають по кухні.

Хотілося зрозуміти задум Романа. Він так несподівано напросивсь у гості. З вечерею все продумав. Букет… Саме такий, від якого й не відмовишся. Діти захоплені ним. А він возиться з ними так щиро, що їй усередині щось аж ворушиться. Як дітям треба батька. Ой, Романе… Як безглуздо все в цьому житті… Всього й не озвучиш… І не варто. Є таке, що мусить лишатися таємницею назавжди.

— Мамо, хочу запалити свічки, — раптом заявила Ярина.

— І я хочу! — підтримав Олесь.

— А без свічок ніяк? — намагалася стримати романтичний порив дітей Маруся.

— Ні, мамусю… — заскімлив Олесь.

— Глянь, який стіл красивий… — продовжувала Ярина. — Ти ж сама казала, що все має бути доречним, навіть досконалість. А тут для досконалості якраз не вистачає свічок.

— А ти естетка, Яринко, — задоволено всміхався Роман. — Я захоплений тобою, принцесо! Я також дуже люблю свічки. Іноді запалюю їх сам для себе…

— А ви самотній? — по-дорослому запитала Яринка.

— Самотній? — перепитав розгублено Роман. — Мабуть, так.

— А чому ви не маєте сім’ї?

— Яринко, — втрутилася Маруся. — Такі запитання ставити дорослим не годиться.

— А дітям — недоречно, — знизала плечима дівчинка.

— Значить, нікому й не треба…

— А якщо хочеться знати, то що робити — терпіти? — запитав Олесь.

— Можна й терпіти… — не знала, що відповісти жінка.

— Ти ж сама казала, що краще зайвий раз запитати, аніж бути без’язиким, — нагадав син.

— Лесику, але ж я ніколи не радила вам встрявати у чуже життя. Тим більше — доросле. Це є ознакою поганого тону. А ви ж маєте бути чемними дітьми.

— Якщо ми будемо дуже чемними, то ніколи ні про що не дізнаємося, — констатувала Яринка.

— Так, мамо. І невідомо, що краще, — підтримав сестру Олесь.

— Які розумні у нас діти… — озвався вражений почутим Роман. — Ніколи не думав, що з ними можна говорити по-дорослому.

— Романе, — глянула здивована жінка. — Діти мої…

— Вибач… — розгубився Роман. — Я мав на увазі діти, які зараз тут… Твої, звичайно… То що, діти, — опанував себе, — палимо свічки і влаштовуємо вечерю?!

— Давайте! — радо закричав Олесь.

— А ви на нас поженитеся? — несподівано запитала Ярина.

—

Яринко! — вигукнула гнівно Маруся.

— Почекай, Марусю, — попросив Роман. — А ти б цього хотіла, принцесо? — запитав у дівчинки.

— Хотіла б! — сказала впевнено.

— І я хотів би! — озвався й Олесь.

— Діти… — не могла підібрати слів Маруся. — Ви хоч усвідомлюєте, що кажете? Хіба можна так безтактно поводитися?

— А як ми можемо поводитися з татком, якщо він із нами не живе? — запитав Олесь.

— Ну, ти взагалі… — розгубилася Маруся, не знаючи, що відповісти синові.

— Лесику, — реготав Роман, — це ти здорово сказав. Запалюйте свічки і поговоримо.

Поки діти зносили свічки з усієї квартири, Маруся намагалася заспокоїтись і перепросити Романа.

— Пробач, ради Бога, Романе… Вони можуть організувати таку ситуацію… За хвилину… До того ж, на голому місці…

— Марусю, ти знаєш прекрасно, що голого місця у наших стосунках ніколи не було. Ні тоді, ні тепер. Тільки нерви оголені… А діти, та ще такі, — всміхнувся, — чітко ловлять і виголошують те, про що дорослі намагаються мовчати.

— Про що нам мовчати, Романе? Ми ж із тобою відверті одне з одним…

— Ти мене запитуєш?

— А тут є ще хтось третій?

— Поміж нас завжди хтось третій присутній… Навіть, якщо його й не видно.

— Що ти маєш на увазі? — насторожилася Маруся.

— Нічого, Марусю, крім того, що я у твоєму житті був завжди третім.

— А я у твоєму?

— Завжди єдиною.

— Романе, я ж знаю твоє бурхливе життя.

— Ти маєш на увазі тих жінок, які пролітали, мов вітер мимо дерева?

— Отак ти їх називаєш…

— Не через неповагу, повір. Просто жодна жінка, яка з’являлась у моєму житті, не лишила жодного сліду.

— Тому, що ти не хотів його помічати…

— Він просто був перекритий твоїм образом. І я знав, що назавжди.

— Тому ти мене переслідував?

— Сам не знав, що творив.

— А тепер?

— Ти хочеш сказати, що переслідую й дотепер?

— Ні, Романе… Все якось несподівано змінилося. Ми змінилися… А можливо — тільки ти. Мені зараз комфортно з тобою… — посміхнулася. — Я ніколи не подумала б, що так може трапитися. Раніше я тебе боялася… Правда.

— Я тебе ображав?

— Та ні… Ти вважав себе господарем життя. І хотів, щоб моє життя також цілком тобі належало.

— Так тільки здавалося, Марусю. Насправді я ладен був віддати тобі своє життя без жодного сумніву. Я не знав іншого способу, як це показати.

— Ти мені нав’язував своє життя…

— Мабуть… І чим наполегливіше нав’язував, тим демонстративніше ти мене ігнорувала?

— Я потім закохалася.

— Тобі все здалося…

— Чого так вважаєш?