Чтение онлайн

— Це — факт!

— Але за роки, що ми не бачилися, я могла стати зовсім іншою. Ти про це не подумав?

— Я не тільки про це думав. Я це бачив.

— Що бачив?

— Твою досконалість, жінко.

— Стоп! І де ти мене бачив?

— У різних місцях… Кілька разів…

— І жодного разу не підійшов?! — обурилася Маруся.

— Ти просто мене не помічала…

— А ти що — приходив у масці?

— Мабуть, у непідходящий час…

— Час був настільки непідходящим, що не можна було підійти?

— Повір, Марусю,

настільки…

— Я не стану з тобою говорити, поки не скажеш, де ти мене бачив і чому не підійшов… — затялася Маруся.

— Це так категорично?

— Саме — категорично!

— Гаразд. Один раз — у Тунгусовому клубі…

— Ти знаєш Романа? — здивувалася Маруся.

— А ти що — забула?

— Направду… — спантеличилася жінка. — І коли ти мене бачив?

— Перший раз на грі…

— На грі? — перепитала. — Дальше не продовжуй…

— То ми зустрінемося?

— Подумаю і зателефоную.

І навіщо погодилася на проби? Власне, вона й не сподівалася, що у неї вийде хоч щось. Думала — поспілкуються з Петром, він побачить, що в неї нічого не виходить, та й питання відпаде саме собою. А воно — на тобі! Маруся, виявляється, не може навіть для власної потреби халтурити. Їй соромно показати, що вона чогось не може. І її старання довели до затвердження на роль ведучої.

Було б неправдою сказати, що це не тішило її самолюбство. З першого разу потрапити на престижний телеканал вдається не кожній. А вона ще роздумує — що робити.

Оцей вічний сумнів! Багатьом він перекрив шлях до справжнього себе. Тепер і до Марусі добрався. Все допитується — чи знайде контакт із жінками, як виглядатиме з екрану, де візьме додатковий час на ефіри? І ще купа запитань. Але вже інтерес, що виник зненацька, прокрався всередину і починає там жити самостійно, всупереч сумнівам мостить гніздечко. У пам’яті навіть зринуло кілька жіночих образів, які б могли бути цікавими глядачам.

Несподівано для себе зрозуміла, що готова до цієї роботи. Більше того — хоче її негайно. Скільки цікавих жінок знає тільки вона! А скількох іще не знає?

— Мадам, як це так можна стояти, не тримаючись? — запитав чоловік напідпитку, котрий сидів і спостерігав за Марусею, доки та стояла, як укопана, і навіть не звертала уваги, що вагон добряче хитається.

— Що? — не зрозуміла жінка, забираючи руку від незнайомця.

— Як можна так стояти, питаю, не тримаючись? — повторив чоловік.

— Стояти? — намагалася второпати Маруся. — А-а, — нарешті збагнула. — Просто в мене по шість пальців на ногах, — усміхнулася довірливо.

— По шість?… — чоловік втупивсь у Марусині туфлі, намагаючись порахувати її пальці.

У вагоні прокотився смішок. І Маруся помітила, що всі почали дивитися на її ноги. Посміхнулася.

— Панове, у вагоні роззуватися не буду. Хто хоче це диво побачити, виходимо на станції Дарниця.

— Думаю, що це диво хоче побачити більшість, — озвався молодий чоловік, який зацікавленіше

за інших дивився на жінку.

— Ви хочете сказати, що більшість така марновірна?

— Ні. Більшість просто має смак.

— Ви впевнені?

— Я впевнений у своєму. І цього мені достатньо.

— А ви — самовпевнений.

— Це погано?

— Ні. Чому ж? Але у випадку, якщо це нікому не заважає.

— А вас, я так розумію, починає дратувати?

— Що саме?

— Моя самовпевненість.

— Я до неї маю якийсь стосунок?

— Думаю, що так.

— І який?

— Ви ж збираєтеся працювати на телебаченні?

— Опоньки… — здивувалася Маруся. — І хто ж ви будете?

— Звичайний оператор, який буде знімати таку незвичайну жінку.

— Жінка ще сама не знає, чи буде вона зніматися…

— Думаю, що кожна людина має робити те, що в неї добре виходить…

— А в мене це добре виходить?

— Ви напрошуєтеся на комплімент?

— Я напрошуюся на… — замовкла і через мить продовжила: — Та, власне, я ні на що не напрошуюся. Ще зважую — бути чи не бути… Ось у чому…

— Свиня зарита… — перебив її юнак.

— Слухайте, юначе, до чого тут свиня і хто ви взагалі такий? — насторожилася Маруся.

— Свиня — це просто… Згадав вислів сусіда… А я — оператор… Із вами на пробах працював. Невже зовсім не ідентифікуєте?

— Пробачте… — знизала плечима. — Мабуть, була дуже схвильована.

— Не сказав би… Ви так пану Петрові намагалися довести свою непрофесійність, що не помічали більше нічого.

— Погано намагалася…

— Не в тому справа. Ви в принципі нічого не вмієте робити недосконало…

— Он як? — подивилася зацікавлено Маруся. — Ви такий спостережливий, що за дві години, гадаєте, вивчили мене?

— Не така ви проста, аби хоч прочитати, не те що — вивчити. Але через камеру видно значно більше, ніж неозброєним оком.

— Як вас звати? — примирливо глянула на юнака.

— Женя…

— Євгене, а що ви роздивилися такого, щоб я мала погодитися? Я, знаєте, тут стою, зважую всі за і проти…

— І що переважило?

— Поки що — проти.

— Ви хочете, щоб я переконав у вашій спроможності вести ту передачу?

— Можна сказати, що й так.

— Я з першого кадру сказав, що ця ведуча — стовідсоткове попадання.

— Але чому?

— Тому, що я, як оператор, навіть не напружуюся. Ваше обличчя в кадрі саме робить усе потрібне. З якого боку не знімав би, виходить як слід. Жодного зайвого жесту, міміка природна. А природність — це найважливіший фактор. Людина в такому разі виходить жива, справжня. Дикція настільки відпрацьована, наче на телебаченні працювали все життя. Ви розумієтеся на житейських проблемах, і питання, з якими імпровізуєте, підтверджують вашу дотепність, компетентність. А усмішка у вас, самі знаєте яка… І повірте мені, коли ви почнете працювати — вас не зупиниш.