Чтение онлайн

— Яка ви сьогодні красива! — озвалася першою Маруся і вийшла з-за столу.

— Ви сказали це так щиро, що мені залишається тільки повірити, — продовжувала всміхатися керівниця.

— Ви ж знаєте, Маргарито Львівно, що в іншому випадку я б просто промовчала, — всміхнулася навзаєм.

— Ну, дякую. Комплімент жінці від жінки багато важить. Тим більше, що це трапляється вкрай рідко.

— Сядете? — показала на стілець. — Чи ви на мить?

— Я на мить, але присяду… А що це у вас квіти без води? — запитала, сідаючи.

— Ой, —

спохопилася Маруся. — Бідненькі… Я за них забула.

— Були інші думки?.. Важливіші?

— Бачите, квіти — не діти, — намагалася відволікти увагу від букета. — Зателефонували мої кабазяки, що готують сюрприз, то я й занепокоїлася. Бо останній їхній сюрприз мені дорогувато обійшовся…

— І що ж вони вигадали?

— Я проговорилася, що хочу мати зелену сукню, як у Скарлет. Пам’ятаєте, у «Звіяних вітром»? — усміхалася тільки очима.

— То вони перед Новим роком власноруч зробили мені подарунок. Мою сукню, вишиту білим по білому — ручна робота! — пофарбували зеленкою. Перед тим таємно накупили її в аптеці.

— І як пофарбували? — зареготала Маргарита.

— Сукня, то таке… Викинула, та й годі. А ось дітей куди було дівати? Їх же не викинеш. Вони кілька днів зелені, як гуманоїди, ходили. Ледь відмила, — сміялася й Маруся, пригадуючи позаторішній сюрприз.

— Веселі у вас діти!

— Та вже є біля кого посміятися.

— І як ви одна з ними справляєтеся? — дивувалася щиро.

— Тепер вони вже майже дорослі. Та й няня у нас хороша… — замовкла, дивлячись на керівницю.

— Маріє Володимирівно, я до вас не із завданням… — правильно зрозуміла її паузу Маргарита. — Просто зайшла сказати… — запнулася на мить, підбираючи слова. — Сьогодні — короткий робочий день, і ви, як мама двох малолітніх дітей, уже можете бути вільною.

— Несподівано… — щиро здивувалася Маруся.

— Мені також, — загадково натякнула та.

— Дякую.

— А квіти таки поставте у воду або заберіть додому. Шкода буде, якщо пропадуть. Чоловік старався.

— Не так уже й старався. Це, радше, данина минулому… — і замовкла.

— Ви розумниця, Марусю… — встала і підійшла до дверей. — Хай щастить!

— Навзаєм…

Маргарита вийшла з непритаманною їй легкістю. Навіть двері не стукнули вслід. Маруся дивилася на зачинені двері й не могла розгадати, що ж відбулося щойно. Керівниця точно приходила не з миром. Бо та усмішка, яку принесла зі собою, нічого доброго не віщувала. Отже, Маргарита знала, що Едуард приніс їй квіти. Вона що — стежить за ним? Хоча, маючи напохваті праве вухо (тобто Тамару), не треба до цього опускатися. Та зробить усю невдячну роботу сама і доповість усе як слід.

Коли це було таке, щоб керівниця прийшла, щоб із власної ініціативи відпустити підлеглу, та ще й її, Марусю, додому? Точно назрівала війна. Але з незрозумілої причини вийшло перемир’я. Чи надовго? Маруся поки що розуміла одне: від Еда їй треба триматися якнайдалі.

Озвався мобільний. Маруся побачила знайомий номер і не знала, що їй робити — озиватися

чи вдати, що не чує. За другим разом таки озвалася.

— Чую! — гукнула в телефон.

— Привіт, королево! — пролунав Романів голос.

— Привіт, тунгусний Романе, — вона останнім часом його часто так називала.

— Що цього разу завадить нам зустрітися?

— Думаю — нічого.

— Це правда?

— Чиста…

— І коли?

— А що — як прямо зараз?

— І це ніякий не жарт? — усе ще не міг повірити її словам Роман.

— Чи раптом ти не можеш?

— Ти про що? Заради такої події я б з іншої галактики прилетів! — вигукнув радо Роман.

— Тоді слухай мою команду — залітай за мною. Я вже можу катапультуватися.

Маруся не сподівалася від себе такого рішення. Тримала телефон у руці і думала — а чи не погарячкувала з цією зустріччю? Діти чекають із сюрпризом, вона має нагоду раніше потрапити додому, і тут така несподіванка. А, власне, чому несподіванка? Що — не має права зустрітися з чоловіком? Із класним чоловіком. Тим паче, що це не так часто. Коли вони востаннє бачилися? Не пригадає, але не менше місяця. І ця зустріч їй просто необхідна. Розвіятися, розрядитися, відволіктися від усіляких життєвих заморочок! А Роман це вміє зробити. Вона швидко себе переконала і посміхнулася.

Музика, тепло та приємний чоловічий парфум привели Марусю до такого гарного настрою, якого не мала давно. Їй було весело їхати в машині, приємно дивитися на Романа. І якась несподівана приязна хвиля розлилася жіночим тілом. Вона раптом поклала руку на Романове коліно, а той від несподіванки мало не загальмував.

— Дякую, — прошепотіла.

— За що? — не розумів той.

— Просто так…

— Ти залишишся для мене вічною загадкою, королево, — не вірив у таке диво Роман.

— Я загадкою залишусь і для себе…

— У замок?

— У замок!

Усе, що відбувається в житті, — непередбачувано, але заздалегідь задумано. Ким задумано — Маруся не знала. А ось ким не передбачено — легко здогадатися. Людина щось собі планує, вигадує, а воно — раз — і приплигало! Так і сьогоднішній вечір — з’явився несподівано й закінчується так швидко, що не хочеться його відпускати. От коли б у вечора був хвіст, Маруся вчепилася б у нього руками і тримала б із усеньких сил, щоби хоч на якийсь час зупинити. Так гарно не почувалася давно. Аж страшно стало — з чого б це?

Вечірній Київ уже сяяв вогнями. Світилися вікна вітрин і чужих квартир. Роман віз Марусю додому. Він так ніжно час від часу позирав на жінку, щось хотів сказати, але слова так і залишались у ньому. Напевне, переплавлялися там на оцю ніжність, яку він мовчки виливав через погляд.

— Дякую, — знову несподівано сказала Маруся.

— Цього разу, за що?

— Просто так, — розсміялася жінка.

Машина пригальмувала на світлофорі — й тієї ж миті ззаду почувся гучний удар. Вони різко озирнулися.