Антонович Володимир Боніфатійович список книг

Володимир Боніфатійович Антонович народився 30 січня 1834 р. у безземельній дворянській родині в містечку Махнівка (тепер село Комсомольське Козятинського району Вінницької області); за іншими даними — 1830 р. в містечку Чорнобиль. Зустрічаються й інші дати народження (6 січня, 18 лютого 1834 р.).
Закінчив Другу одеську гімназію та медичний факультет Київського університету Св. Володимира. Майже рік практикував у Чорнобилі й Бердичеві. Підзаробивши грошей, продовжив навчання на історико-філологічному факультеті (1856 р.). Від 1860 р. працював у Першій київській гімназії, а в 1863—1880 рр. — у канцелярії генерал-губернатора, де розбирав і видавав давні міські акти.
В ті роки в Київському університеті ще були свіжі спогади про кирило-мефодіївців. Серед інтелігенції міста багато хто був близько знайомий з ними. Духовне формування історика відбувалося під впливом їхніх ідей і не без романтичного ставлення до української старовини.
І замолоду, і в зрілому віці Антонович стояв на ліберально-демократичних, культосвітніх позиціях. Однак у другій половині 50-х років XIX ст., по смерті Миколи І, в атмосфері очікування великих реформ настрої, особливо серед студентства, швидко радикалізувались. Не тільки в Петербурзі й Москві, а й у Харкові та Києві на межі 50—60-х років XIX ст. стали виникати гуртки молодих революціонерів. Формувалася ідеологія народництва, досить аморфної та різновекторної суспільно-політичної течії соціалістичного штибу.Дворянські діти починали відчувати "колективну провину" свого стану, а то й сімей, за гноблення народу, під яким розуміли насамперед селянство. У деяких вихідців із правобережної шляхти (з якої походив і Антонович) це накладалось і на проблему національної ідентичності, пов'язану з усвідомленням свого "українства" всупереч ополяченим предкам, що "зрадили" свій народ.
У такій ідейній атмосфері серед київського університетського студентства виникає рух, що дістав від опонентів зневажливу назву "хлопоманство".
Особливо негативно до нього ставилися польські кола Києва, які включилися в загальнопольський національний рух і прагнули залучити на свій бік полонізовану українську шляхту. 

Появу самостійного українського руху польські радикали сприймали як розкол на загальному антиімперському фронті шляхетських родів колишньої Речі Посполитої, про відновлення якої, коли не "от можа до можа", то бодай до Дніпра, вони палко мріяли.
У такій складній обстановці, напередодні польського повстання, що спалахнуло в січні 1863 р., Антонович став лідером київських "хлопоманів" — здебільшого студентів українського походження, які мали вже кілька поколінь польськомовних предків. Вони, часто пішовши на відкритий конфлікт із друзями-поляками, проголосили себе українцями й визначили за мету працю на благо простого народу. Однодумцями Антоновича були насамперед К.Михальчук, П.Житецький і Т.Рильський (у майбутньому — батько видатного українського поета Максима Рильського).
1861 р. ця молодь заснувала культурно-просвітницьке товариство — " Київську громаду".
Серед її перших активістів були П.Чубинський (автор слів сучасного гімну України), О.Стоянов, В.Торський, В. і Е.Синьогуби, Б.Познанський. Вплив громадівців у місті швидко зростав, і 1862 р. цей рух налічував уже понад 200 членів. Наприкінці 1861-го з ініціативи й під редакцією Антоновича вийшли два числа рукописної газети "Громада", що призвело до неприємностей: поліція почала переслідувати її переписувачів, не без підстав звинувачуючи їх в антиурядових настроях. Від наступних випусків довелося відмовитись.
У своїй діяльності київські громадівці на чолі з Антоновичем орієнтувалися на авторитетну українську "Громаду" Петербурга, створену колишніми кирило-мефодіївцями, які повернулись із заслання, — М.Костомаровим, П.Кулішем, В.Білозерським і Т.Шевченком. За фінансової підтримки багатих українських поміщиків В.Тарновського й Г.Галагана петербурзька "Громада" розгорнула широку просвітницьку діяльність. Зокрема, впродовж 1861—1862 рр. (до початку польського повстання 1X63 р.) вона видавала українською мовою щомісячний журнал "Основа", який поширювався і в Україні, насамперед серед громадівців Києва.
Згодом "громади" виникли ще в багатьох містах: у Чернігові, Полінні, Харкові та ін. Там також активізувалася культурно-просвітницька пильність: відкривали народні школи, видавали українські книжки, особливо підручники для народних шкіл (починаючи зі складеного Г.Шевченком "Букваря" і "Граматики" П.Куліша).
Але молоді київські громадівці спиралися вже на інші ідеї та переконання, ніж кирило-мефодіївці. Антонович та його однодумці стояли на позиціях еволюціонізму й позитивізму.
На відміну від радикальної молоді російських міст, громадівцям не був властивий категоричний матеріалізм і революційний запал М.Черни-шевського або войовничий атеїзм і нігілізм Д.Писарєва. Однак до порядків царської Росії (як напередодні, так і після селянської реформи 1861 р.) вони ставилися дуже критично, засуджували самодержавно-бюрократичний лад, визнаючи ідеали конституціоналізму, парламентаризму і федералізму. Вони вірили в соціальний прогрес і неминучу демократизацію, всіма силами прагнучи наблизити волю й народне щастя. Але методами здійснення своїх мрій обирали не політичні вбивства й заклики до селянських бунтів, а просвітництво та пропаганду наукового світогляду.
Перші дві чоловічі безплатні недільні школи в Києві (на Подолі і в районі річки Либідь), де здебільшого проживала біднота, з'явилися вже 1859 р. Успіхові їх сприяла і підтримка видатного хірурга М.Пирогова, котрий був попечителем Київського навчального повіту. Вчителями недільних шкіл були переважно студенти Київського університету, а учнями — молоді люди від восьми до ЗО років.
Недільні школи мали вищий і нижчий класи. Там навчали читання, письма й арифметики. Заняття проводилися щонеділі та у святкові дні з 10-ї до 14-ї години. У січні 1860 р. була відкрита перша жіноча недільна школа, у серпні — ще дві чоловічі недільні школи, а в листопаді — друга жіноча. Нові недільні школи в річних районах міста Антонович та його друзі відкрили й у наступні два роки: на 1862 р. їх налічувалося дев'ять.
Користь від них для поширення початкової освіти була безумовною. Водночас школи були центрами впливу антиурядово настроєного студентства на народ, насамперед на своїх ровесників із малозабезпечених суспільних верств. Це добре розуміли представники влади, зокрема київський губернатор І.Васильчиков, що володів інформацією про поширення громадівцями нелегальної літератури і крамольні розмови, зокрема й з учнями.
Почалися перевірки благонадійності викладачів недільних шкіл: від навчання усували тих, хто не викликав довіри в начальства. 1860 р. містом прокотилася перша велика хвиля обшуків і арештів активістів демократичного руху. Вилучали заборонені книги. Репресії тривали і в наступні роки. Але на початку 60-х царську владу хвилювало не так "хлопоманство", як поширення польського революційного руху, східним центром якого став Київ.
Арешти польських радикалів, що стали повальними з початком повстання в січні 1863 р., приголомшили помірковану українофільську громадськість міста. Подібний резонанс мали й удари, яких царський уряд завдав загальноросійському (також представленому в Києві групою акти 
вістів організації "Земля і воля") радикально-демократичному підпіллю, зокрема арешт М.Чернишевського й закриття журналу "Современник".
Щоб в умовах репресій 1862 р. спростувати звинувачення в політичному радикалізмі (найгучнішою була справа революціонера, підполковника А.Красовського), лідери "Київської громади" на чолі з Антоновичем у листопаді оприлюднили в міській пресі заяву, в якій рішуче відмежовувалися від бунтарських намірів і засвідчували відданість урядовим реформам, початим з акта скасування кріпацтва.
Ця заява відповідала справжнім переконанням більшості київських громадівців, жодним чином не схильних, на відміну від польських чи російських радикалів, до революційних дій. Але з початком польського повстання 1863—1864 рр. ліберальний соціальний клімат перших років правління Олександра II змінили реакція і вороже ставлення влади до будь-яких проявів національного й культурного життя неросійських народів імперії.
Побоювання, що за польським прикладом український культурно-просвітницький рух може набути антиурядових політичних форм, призвело до трагічного факту: 18 липня 1863 р. було видано сумнозвісний Валуєвський циркуляр — таємне розпорядження російського уряду про заборону друкування літератури українською мовою. Цей безглуздий акт зрештою обернувся проти імперії, бо відштовхнув від неї патріотичну українську інтелігенцію, яка досі відчувала загрозу розвиткові національної культури більше з польського, ніж із російського боку.
Реакція, що посилилася під час польського повстання, унеможливлювала ефективну культосвітню роботу "громад" в українських містах. Це зумовило кризу руху, його реструктуризацію і зміну пріоритетів у роботі. Труднощі з публікацією українською мовою штовхали київських інтелігентів до пошуку можливості друкувати твори за кордоном — насамперед у Львові, де австрійська влада не чинила жодного опору розвиткові національних культур. Наслідком цього із 70-х років стало зближення між демократичними колами Галичини й Наддніпрянсько-Слобідської України.
Але, попри неможливість широкої культосвітньої роботи (бо до кінця 1862 р. розпорядженням уряду були закриті навіть недільні школи), громадівці, очолювані Антоновичем, зберегли єдність і вже в обмеженій кількості приймали до своєї напівформальної організації нових членів. На межі 60—70-х років XIX ст. у структурі, яка дістала назву "Стара громада", налічувалося близько півсотні осіб. Всі вони були відомими вченими, письменниками, композиторами, чиї порядність, талант і відданість справі не підлягали сумніву.
По закінченні університету Антонович учителював у середніх навчальних закладах Києва. Водночас під впливом М.Максимовича, свого наукового керівника, він зосереджувався на дослідженнях з української історії. Ставши співробітником Київської археографічної комісії, Володимир Боніфатійович почав докладно вивчати архівні матеріали й давні акти. Цим він займався і все дальше життя.
Результатом цієї копіткої роботи стало восьмитомне видання "Архива Юго-Западной России" (1863—1902) — зібрання історико-архів-них документів Правобережної України XVI—XVIII ст. У кожному з опублікованих томів Антонович уміщував докладні наукові статті й коментар. За десятиліття роботи з новими історичними джерелами, особисто знайденими й вивченими, він написав безліч науково-дослідних робіт з історії козацтва, гайдамаччини, селянства, шляхти, міст і міщанства, церкви й духовенства України.
Після захисту в 1870 р. магістерської дисертації "Останні часи козацтва на правому березі Дніпра" Антонович стає доцентом Київського університету. Докторська дисертація "Нарис історії Великого князівства Литовського до смерті в. кн. Ольгерда" дала йому змогу в 1878 р. очолити кафедру історії, а згодом стати професором і обійняти посаду декана історико-філологічного факультету в тому ж університеті. Майже два десятки років (1863—1882) він був головним редактором видань Київської археографічної комісії, її діяльності якої відігравав провідну роль.
Його скрупульозність і працездатність вражають. До основи його історичного доробку (крім названих дисертаційних праць і численних науково-популярних публікацій) належать: "Дослідження про козацтво..." (1863), "Про походження шляхетських родів Південно-Західної Росії" (1867), "Про міста в Південно-Західній Росії за актами 1432—1798 років" (1870), "Про селян у Південно-Західній Росії за актами 1770—1798 років" (1870), "Про промисловість Південно-Західного краю у XVIII столітті" (1874), "Про Унію і стан Православної церкви з половини XVII століття до кінця XVIII століття" (1871), "Про гайдамаччину" (1876).
Серед досліджень Антоновича з історії Києва, варто згадати "Збірник матеріалів для історичної топографії Києва і його околиць" (1874), а також докладну статтю "Київ, його доля і значення з XIV по XVI століття" (1882). Антонович плідно працював і як етнограф. Разом із М.Драгомановим він видав двотомник "Історичні пісні малоросійського народу" (1874—1875), до якого написав історичні примітки й коментар.
Наукову роботу Антонович як фактичний керівник "Старої громади" поєднував із громадсько-культурною діяльністю. Прикриттям для цього слугували різноманітні легальні об'єднання й наукові товариства Києва, насамперед дуже авторитетне серед освіченого люду Історичне товариство Нестора-літописця, створене за ініціативою Антоновича й очолюване ним у 1881—1887 рр., Південно-Західне відділення Російського географічного товариства (засноване в Києві 1873 р.), Археографічна комісія та ін. В усіх цих організаціях Антонович відігравав провідну роль.
"Стара громада" розгорнула наукову, літературну, художню і просвітницьку роботу, підтримуючи зв'язки з рідними за духом українськими "громадами" інших міст (Чернігова, Полтави, Харкова, Одеси, Петербурга), але трималася осторонь політичних акцій і зв'язків із російським революційно-народницьким рухом, що, набираючи силу впродовж 70-х, ініціював 1 березня 1881 р. вбивство Олександра II, який уже прийняв рішення про введення в Росії конституційної монархії. В умовах посилення реакції займатися громадською роботою ставало важче.
Члени "Старої громади" вивчали різні аспекти і прояви життя українського народу, його минуле й сучасність, природу і продуктивні сили України. Найсерйозніші дослідження проводилися під керівництвом Антоновича на кафедрах Київського університету, на відкритому 1873 р. Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства. Активну участь у його роботі брали історики й етнологи (М.Драгоманов, О.Лазаревський, І.Лучицький), економісти (М.Зібер), правознавці (О.Кістяківський), філологи (П.Житецький), фахівці-статистики (О.Русов), антропологи (Ф.Вовк), а також видатний композитор, збирач народних пісень і мелодій М.Лисенко, письменник, драматург і актор М.Старицький, інші представники київської патріотично настроєної інтелігенції (С.Подолинський, Г.Чубинський, П.Косач — батько великої поетеси Лесі Українки). Свої погляди й переконання члени "Старої громади" оприлюднювали на шпальтах міської періодики, насамперед у газеті "Киевский телеграф".
Поступово усередині організації почали зароджуватися суперечності між прихильниками прозахідного, соціалістичного (точніше, соціал-демократичного — в сучасному розумінні цього слова) напряму на чолі з М.Драгомановим та національно-культурного, що зберігав вірність ідеалам ліберального народництва, провідну роль у якому продовжував відігравати Антонович. Загроза розколу збільшилася зі звільненням М.Драгоманова з університету (1875) і виданням у травні наступного року Емського указу про цілковиту заборону друкування літератури українською мовою.

ПРАЦІ ВОЛОДИМИРА АНТОНОВИЧА

Антонович зібрав, зредагував і видав 8 тт. "Архива Юго-Западной России",
що стосуються історії Правобережної України 16—18 ст. Вступні статті до цих томів присвячені темам:

- "О происхождении козачества", 1863; 
- "Последние времена козачества на правом берегу Днепра по актам 1679-1716 гг.", 1868), 
- "О гайдамачестве", 1876,
- "О мнимом крестьянском восстании на Волыни в 1789 г.", 1902), 
- "О крестьянах в Юго-Западной России по актам 1770-1798 гг.", 1870), 
- "О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России", 1867), 
- "О городах в Юго-Западной России по актам 1432-1798 гг.", 1870), 
- "Об унии и состоянии православной церкви с половины 17 до конца 18 в.", 1871).

Інші головні праці Антоновича:

- "Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда" (1877-78); 
- "Киев, его судьба и значение с 14 по 16 ст.", (1882); 
- "Уманський сотник Іван Гонта" (1882); 
- "Монографии по истории Западной и Юго-Западной России" (1885).
- "Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей" (1874); 
- "Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России" (1888); 
- "Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси" (1890-1896); 
- "Дневник Станислава Освенцима" (1643-1651) та ін. 
Антоновичу належать історичні примітки до видання М.Драгоманова "Исторические песни малорусского народа" (1874-1875).

Найважливіші праці Антоновича з археології:

- "Раскопки в земле древлян" (1893); 
- "Археологическая карта Киевской губернии" (1895); 
- "Археологическая карта Волынской губернии" (1902); 
- "Описаниe монет и медалей, хранящихся в нумизматическом музее Университета св.Владимира" (1896).